Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 4

Наступного дня Лорі вдалось уникнути “ранкових привітань” і втекти раніше в училище. Здавши іспит на “відмінно”, пригостила одногрупників двома “Празькими” тортами і соком в парку Відрадний — всі одногрупники “виставлялись” саме так. Благо, не пішов дощ. Трохи погомоніла з ними і побігла на електричку додому. Зійшовши з перону у своєму селищі, зайшла до магазину, купила маленький тортик. Забігла додому, помила голову над мискою, бо ванної кімнати в хаті не було, а в літній душ йти холодно: небо хмарилось. Спочатку хотіла одягнути джинси, але ж у неї сьогодні свято — тому одягла блакитну сукню, трохи вище коліна, в ній була на випускному у школі. Чому б не побути сьогодні гарною? Можливо, у Тоні в фотоапараті є плівка і вона зможе Лору сфотографувати? Лорі ця сукня дуже подобалася: вона гарно підкреслювала груди, обтягуючи їх, підкреслювала талію і розширювалась донизу від стегон, роблячи потрібні акценти на її принадах. Цю сукню їй подарувала мама Тоні перед випускним: Ніна Григорівна і Тоня завжди допомагали їй з речами, мали певні можливості у цьому питанні. Взула босоніжки і пішла до Тоні.

Лора поспішала, обережно несучи пакет з тортом і поглядаючи на небо, на якому збиралися темні хмари: хоч би дощ не застав її в дорозі. Намокнути зовсім не хотілося.

А ще, Лора думала про вчорашню розмову з Русланом, котра лишила неприємний осад. Він ще ніхто, а вже диктує свої правила. І за суботу так роздавав вказівки, наче рабині: “Ти маєш бути рівно о 10.00 на метро Арсенальна, не запізнюйся. Будь у гарному одязі та зроби гарну зачіску, не просто з розпущеним волоссям. Підбери собі електричку, щоб бути вчасно.” А сам… Бачив Тоню і нічого не казав до вчорашнього вечора. Чи бачила його Тоня? Навряд… Хоча… Треба поговорити з подругою…

Коли повернула на вулицю до Тоні, то від несподіванки зупинилася. Перед будинком Хризонівни був запаркований чорний позашляховик. Біля нього стояв, спираючись на капот, високий чоловік міцної статури у темно-синіх джинсах і чорній футболці, а навпроти нього стояла Тоня. Ну, якщо можна так сказати, що вона стояла, бо дівчина згиналася навпіл і заливалася сміхом. Чоловік теж сміявся і витирав сльози. На його лівій руці була… Пов’язка? Гіпс?

Помітивши Лору, Тоня махнула подрузі рукою. Потупцявши на місці, Лариса таки рушила до них.

Степан… Вона розуміла, що це він, і боролась із панікою, котра наростала всередині. Навряд чи він буде дивитися на неї зі злістю і кричати, але страх повторення останнього діалогу оживав. Тікати не можна, потрібно підійти і показати йому, що все вже в минулому…

— Ларисо! — Тоня кинулася до подруги з обіймами. — Яка ж ти гарна! …Вітаю тебе з днем народження! Здала іспит?

— Так, здала, дякую, — розгублено відповіла Лора, намагаючись дивитись лише на Тоню, хоча боковим зором помічала спрямований на неї допитливий погляд.

— Поглянь, хто приїхав! — подруга розвернулась і вказала на Степана. 

— Привіт, — привітався той, усміхнувшись та оглядаючи її постать згори до низу.

— Привіт… — відповіла тихо.

Лорі здалося, що вона фізично відчуває, як погляд Степана ковзає по її тілу, лишаючи по собі гарячий слід на її шкірі. Чомусь стало важко дихати і серце закалатало за грудиною. Обережно вона підвела погляд і поглянула йому в очі. Вони притягнули її до себе миттєво, як магніт, якому Лора не мала сили опиратися, не могла і не хотіла. Відчувала наростаюче тепло всередині та ще купу різних незнайомих досі відчуттів, котрі пробуджувались у ній від пильного погляду гетерохромних очей, таких чужих і знайомих водночас. Ні про що не хотілося думати, тільки дивитись і розчинятися в них…

Степан теж не відводив від неї погляду. Він розглядав Лору. Вона виросла. Це вже не та маленька перелякана дівчинка, котру він витяг колись із води і повернув до життя. Перед ним стояла дуже гарна дівчина, дещо збентежена і чимось засмучена, але точно не сердита на нього. Лора дивилася йому в очі, не виказуючи ні страху, ні огиди, ні збентеження. Не так багато людей (лише покійні батьки і бабуся) могли дивитися йому в очі так прямо, так довго, так заворожено… Хоча ні, заворожено, досі, ще взагалі ніхто не дивився…

Тоня мовчки спостерігала за їхнім німим діалогом. Не знала як точно зрозуміти поведінку Степана, але те, що подругу “накрило”, було для неї очевидно. Вона знала, що з Русланом у Лариси нема жодної хімії, і вона раніше часто підколювала подругу, називаючи її фригідною. Проте зараз, спостерігаючи цей довгий погляд Лори і Степана, Тоня розуміла, що проблема не в подрузі — просто поруч з нею не той чоловік. Зі Степаном у подруги може вийти не просто хімія, а цілий вибух, тільки б ці двоє не увімкнули свої характери… Обоє ж такі норовливі, що “ховайся в жито”, а спробувати варто… І якщо Лора сама цього не зрозуміє, то вона вже точно донесе до неї цю думку…

В кінці вулиці замаячили постаті мамочок, що прогулювались із дітьми у візочках, і Тоня вирішила, що потрібно переривати цей німий діалог та переміщуватись у якесь інше місце: двір, будинок, машину — куди завгодно, але подалі від цих клуш, котрі сидять вдома, не маючи спілкування, і шукають собі жертву, щоб “заговорити до смерті”, розповідаючи про зригування і колір какашок своїх чад. Дуже цікаво і пізнавально… Зачепитися зараз із цими квочками — це зіпсувати всю магію, котра щойно виникла на її очах.

— Доречі, Лоро, у тебе “днюха” сьогодні, а у Степана була поза-позавчора, 9 числа, уявляєш? — Тоня поклала руку на плече подруги і та, здригнувшись, кліпнула, розірвавши зоровий контакт зі своїм “магнітом”. Лора розгублено поглянула на подругу, котра усміхалася до неї. Поглянула на Степана, але той вже дивився в кінець вулиці, на тих самих мамочок.

— Вітаю, — тихо видавила з себе Лора, намагаючись зібратися з думками і осмислити, що оце щойно з нею відбулося.

— Навзаєм, — усміхнувся Степан, уникаючи зустрічі поглядами.

— То може ми якось відсвяткуємо? Маємо тортик, давайте зайдемо у дім, я заварю чай, — запропонувала Тоня.

— Я маю зайти до бабусі, — Степан озирнувся на хвіртку. Він зустрів Тоню, щойно вийшов з авто, і досі не відвідав свою єдину родичку.

— Ну то давай скоренько до бабусі і ми тебе чекаємо, — вона усміхнулася, обіймаючи збентежену подругу за плечі.

— Скоренько не вийде, ти ж її знаєш, — Степан відчинив задні дверцята машини і, взявши з заднього сидіння спортивну сумку, закинув її собі на праве плече. Ліву руку беріг. Під пов’язкою була рана, Лора це розуміла: у декількох місцях на зап’ясті крізь бинти просочився ексудат.

— О… Ну, тоді ми можемо піти з тортиком до тебе в гості, — не вгамовувалася Тоня і, взявши з руки Лори пакет, підняла його вгору, демонструючи Степану готовність.

Лора здивовано поглянула на подругу.

— Тоню… — почала вона говорити, але, несподівано, Степан підтримав її ідею.

— А пішли, — він зачинив авто і махнув їм, щоб слідували за ним.

Коментарі з Facebook