Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 5

Лора несміливо зайшла до подвір’я своєї колишньої вчительки географії. Вона проходила повз це подвір’я багато разів, йдучи до Тоні, але ніколи не перетинала хвіртки, на відміну від своєї подруги. Викладена квадратними бетонними плитами доріжка, що вела до будинку, йшла повз великий квітник і альтанку, обплетену квітучими зараз червоними трояндами. З іншого боку від доріжки була будівля гаража. За гаражем — майданчик з турніком і баскетбольним кільцем. Сам майданчик поріс травою, а на кільці ще були рештки сітки. Сумна картина. Єдиний, хто тут займався — поїхав звідси вже давно… Певно тоді, коли Лора приходила, Степан вийшов до неї саме звідси…

Віра Хризонівна обіймала онука, стоячи на широких сходах ганку, навпроти сходів сидів у буді старий пес, котрий ліниво поглянув на дівчат і не загавкав — впізнав Тоню.

Будинок Бондарів був великим, з жовтої цегли, збудований покійним чоловіком Віри Хризонівни — Миколою, дідом Степана, на початку 80-х. Старий батьківський будинок, в якому вони жили до того, сипався і вони вирішили збудувати новий з ракушняка. Обклали його цеглою і перекриття зробили не з дерева, а з бетонних плит. Зробили також ванну та туалет у хаті. Це дуже вирізняло будинок Хризонівни від решти хат у селищі — дерев’яних, обкладених цеглою, з дерев’яним перекриттям та зі зручностями на вулиці.

Вони могли собі таке дозволити. Чоловік Віри Хризонівни працював у Київміськбуді, возив начальство – віднайшов тоді “потрібні” зв’язки, а потім перейшов на іншу роботу і возив якусь високу партійну шишку. Водій він був дуже хороший, а також умів налагоджувати потрібні контакти. Свого часу всі “дефіцитні” товари у селищі купувались лише через Миколу Бондаря. Вмів крутитись.

Хризонівна швидко щось говорила онуку, до дівчат долетіли лише її останні фрази:

— … і не заходять, думала, що вже не до мене. Ой, Степане… Який же ж ти став… А що з рукою?

— Поранився трохи, — посміхнувся він у відповідь.

— Ото, якби не поранився, то і не приїхав би, так? — похитала головою бабуся.

— Бабусю… не починай.

— Добре… З днем народження, тебе, мій хлопчику, — вона обійняла Степана ще раз і якийсь час просто отак стояла обіймаючи його, закривши очі і не рухаючись. Він не намагався звільнитись від її обіймів. Степан був для старої вчительки єдиним на весь світ родичем. Так вже склалося, що у цих двох з усієї рідні лишились одне в одного лише вони.

У Віри Хризонівни, окрім Сергія, колись був ще один син, пізній, менший та улюблений — Олег. Він загинув в Афганістані у 1986 році. Поранення було не важким, за можливості дістатись до госпіталя він би вижив, але бій був тривалим і врятувати його не встигли. Стік кров’ю. (Згідно статистичних даних, втрати особового складу за період військової кампанії в Афганістані через кровотечу становила понад 50%). Олег був жонатим, та дітей не лишив. Після звістки про смерть сина помер її чоловік Микола — інфаркт.

У старшого сина, Сергія, теж було два сина. Старший брат Степана — Олексій, помер у віці 10 років від перитоніту. Після його смерті у мами трапився нервовий зрив і вона почала хворіти.

Сестер і братів Віра втратила під час війни, як і покійний чоловік. Отак лишились з усієї рідні тільки вона і Степан. Була ще сестра невістки, також дружина військового, що лишилась у Росії — вони і раніше не дуже спілкувались, а після того, як Ірини, матері Степана, не стало — зв’язок обірвався взагалі. За рік — жодного дзвінка чи листівки. Дуже Хризонівна хотіла дочекатись правнуків, та Степан не поспішав робити її прабабцею, а всі спроби поговорити з ним на цю тему — ігнорував.

Хризонівна витерла сльози і поглянула на дівчат, що зупинились неподалік.

— А хто це з тобою приїхав? Невже невістку мені привіз?

— Віро Хризонівно, це я! — сказала Тоня.

— Антоніна? Не впізнала…

— Буду багата?! — засміялась дівчина до своєї колишньої вчительки та сусідки. — І я тут не сама, з подругою і тортиком.

— Ну, раз з тортиком, то заходь. А що за подруга з тобою?

— Лариса, — сказала Тоня і Віра Хризонівна звела брови, розглядаючи ще одну свою гостю. — У Лариси сьогодні день народження, власне, це вона з тортиком.

— Лариса… — протягнула бабуся, трохи незадоволено оглядаючи другу гостю, — Ну, заходь, раз прийшла…

Коментарі з Facebook