Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 5

Вони стояли обличчям до входу і Лора робила спроби відволіктись на потоки води, що злітали з даху альтанки, змиваючи з доріжки рештки граду. Не виходило. Його парфум, змішаний з цигарковим димом, огортав її, як і його руки, не даючи думкам відволіктись на щось інше, крім нього. Тільки ВІН. Його дихання відчувалось теплом на шкірі голови і шиї — рвучке і гаряче. Схоже, не тільки для неї, а і для нього цей тісний контакт є дуже хвилюючим. Степан торкався її потилиці носом і губами, а згодом сказав:

— У тебе дуже гарне волосся.

— Дякую…

— Пахне просто неймовірно… і це ж не шампунь, так?

— Збір трав… — серце забилось, як навіжене. Мама з дитинства привчила її обов’язково ополіскувати волосся відваром, після кожного миття. Руслан сміявся з цієї її звички і казав, що вона “пахне бур’янами”.

— Що за збір?

— Кропива… шавлія і м’ята… — відповіла Лора, відчуваючи як Степан трохи посилив обійми, вдихаючи запах її волосся — він насолоджувався ним. Це було несподівано і приємно, їй подобалось його реакція.

Божевілля… Вони ж — чужі люди… Але чи чужі? Ці самі руки, що обіймають її зараз, витягли її з води і повернули до життя, ці губи… Вона повернула голову вбік — губи Степана були вище рівня її очей, але краще б вона їх не бачила… Ковтнула клубок, що стис її горло. 

Чому Степан? Ну чому вона реагує так на нього, адже у нього є його Фурія… Та згадка про іншу не змогла примусити її відвести погляд від його губ. Дуже хотілось відчути його поцілунок. Оце вже точно дах їде… Відвернулась. Раз вже від нього не відволіктись, то почала розглядати його самого. Руки… Права рука загоріла і м’язиста, де-не-де помітні світліші смужки і цятки шрамів. Обручки нема, як нема і світлої смужки після неї на пальці. Але це ще нічого не значить…Не всі чоловіки носять обручки. Ліва рука була перемотана від пальців до ліктя. Бинт білий, чистий — але де-не-де по його поверхні виступили назовню плями ексудату. Рукою він майже не рухав і торкався нею до Лори дуже обережно. Що ж з ним трапилось?

— Що трапилося з твоєю рукою? — спробувала переключити свій мозок, але задаючи питання, повернула голову, а він схилився і його губи опинилася майже перед її очима. Гарні. До чого ж у нього гарні губи. Ой, Лоро…

— Виробнича травма, — сказав Степан, ледь повернувши до неї голову, і на одну коротку мить, його губи торкнулись її чола. Лора ледь стримала стогін насолоди. Дихання збилось. Її зараз накриє від присутності Степана, ще один такий дотик і вона зомліє… — Сьогодні потрібно зробити перев’язку. Ти допоможеш мені з цим?

— Ну… мабуть. Правда, я ще не…

— Я знаю, як її робити, всі ліки у мене з собою, якщо що — підкажу. А ще я знаю чарівні слова “будь ласка”, — Степан усміхнувся і збоку зазирнув їй в обличчя. Лора усміхнулась теж. Від нього хлинула хвиля жару, що накрила Ларису, пішовши по обличчю плямами. Тепер вона розуміла, що значить “танути від когось”.

— Я спробую.

— Буду тобі дуже вдячний. У мене самого навряд чи вийде все зробити добре, а бабусі я не хочу показувати те, що під бинтами.

— А що там? 

— Побачиш, — він усміхнувся і знову торкнувся носом її голови, вдихаючи трав’яний запах. Лору долала цікавість. 

— Для чого ці таємниці, я ж все одно потім побачу?

— От потім і дізнаєшся.

— Але…

Лора не договорила, бо Степан різко повернув її до себе обличчям і приклав вказівний палець правої руки їй до губ. Намагаючись втримати рівновагу під час швидкого переміщення дівчина схопилась руками за пояс його джинсів та там і залишила їх.

— Терпіння, Наядо. Добре? — запитав він.

Лариса ледь помітно кивнула. Вона знову опинилась у владі магнетичного погляду, а близькість бажаних губ позбавляла її останніх сил опиратись його шарму. По очах Степана Лора розуміла, що його також криє і він саме зараз починає усвідомлювати який допустив промах, повернувши її отак, до себе обличчям. Перед його очима опинилось її обличчя і груди, котрі притислись до нього. Він опустив погляд вниз, на улоговинку між грудей і шумно видихнув. Наяда виявилась неймовірно… занадто спокусливою, і стояла небезпечно близько до нього. Його палець ковзнув до кутика її рота і затуманений погляд зупинився на губах Лори, до яких він почав схилятись…

— Давайте до хати, поки не так сильно лиє, — почувся голос Хризонівни біля входу і вона дуже голосно поклала на стіл дві парасольки.

Лора здригнулась, почувши голос вчительки, і опустила голову. Стало ніяково та соромно перед Хризонівною. Добре, що та з’явилась зараз, коли Степан вже не обіймає її і вони ще не почали робити нічого іншого. Чого саме “іншого” — невідомо, але Лора була згодна на все, чого б він тільки не забажав від неї у цей момент.

Коментарі з Facebook