Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 5

— Як успіхи?

— Прасую… — вона швидко поглянула на нього і повернула погляд до сукні. Степан стояв, спираючись об одвірок і не відводив погляду від Лори. Від такої уваги у неї починали тремтіти руки.

Тоня підійшла і стала поруч зі Степаном. Цікавість чоловіка до подруги важко було не помітити і вона хвилювалась щодо того, як Лариса зреагує на його надмірну увагу.

— Йди всідайся, голодуючий. Стіл накрили.

— Дякую, я почекаю всіх, — відповів він, не відводячи погляду від Лори.

— Степане, шампанське чи вино? — запитала Віра Хризонівна з кухні.

— Дівчата, ви що будете? — запитав він, продовжуючи дивитися на Ларису, котра закінчила прасувати сукню і, вимкнувши праску та поставивши її на підставку, поглянула на нього.

Погляд Степана був занадто красномовним, та він і не приховував свого бажання. Лора йому дуже сподобалась, він її хотів. Обійми в альтанці виступили каталізатором для них обох і цей шалений блиск в його очах відгукувався всередині Лори приємним теплом. Лоро, ну що це таке? У тебе ж є Руслан, у Степана його Фурія… І що у нього за звичка всіх називати міфічними істотами? Але ж бабусі він відповів, що його ритм життя жінки не витримують… вони вже не разом?

— Я шампусік, — сказала Тоня. — Лоро, а ти?

— Я не буду пити…

— Це ще чого? У тебе ж днюха! — засміялася Тоня, потім звернулася до Степана. — Вона теж буде шампанське, йди відкорковуй.

— Я не можу. У мене одна рука не робоча, — він продемонстрував їй пов’язку.

— Не прикидайся. Нічого у тебе там нема, йди давай. Чи ти хочеш спостерігати, як Лора буде одягатися?

— А можна? — він усміхнувся.

— Ну ти й нахаба. Йди вже, — Тоня штовхнула його у плече і, зайшовши до кімнати, додала. — До речі, шампанське — оте червоне, я його раніше пила, мені сподобалось.

Тоня зачинила двері і повернулась до подруги. Лора нервово перебирала пальцями тканину сукні. Тоня підійшла до неї і поправила їй волосся назад, а та, здавалось, нічого не помічала.

— Що з тобою, подружко?

Лора підняла на подругу розгублений погляд.

— Тоню… я не знаю… Хіба таке можливо? Коли він дивиться на мене, я… я мало не втрачаю свідомість, — прошепотіла Лариса.

— О, подружко… Оце тебе накрило… — брюнетка похитала головою. — Таке можливо, Лоро… І коли таке трапляється — дуже важливо, щоб ВІН виявився не покидьком.

— А який він?

— Я не знаю Степана достатньо добре… Він різним буває.

— Як так могло трапитись, що стільки років я могла жити спокійно, а як тільки він з’явився…. — з очей Лори потекли сльози. — Він і справді якийсь Відьмак, Тоню… Так не буває.

— Що ви робили в альтанці?

— Ну… Ми намокли, було холодно. Він обійняв мене, щоб зігріти. Вибачився за минуле і сказав, що у мене гарне волосся. Попросив допомогти йому з пов’язкою…

— Обіймались, кажеш?.. Ну, ото він і завівся. Ходить, як лев у клітці, місця собі не знаходить.

— Тоню… — Лариса поглянула подрузі в очі. — Я хочу піти звідси… Зараз. Просто піти додому.

— Чому?

— Я відчуваю, що якщо залишусь — нароблю помилок.

— Знаєш… Краще жалкувати про скоєне, ніж про згаяне, — Тоня погладила Лорине плече — І “помилка” зі Степаном буде найбільшою твоєю втіхою, повір мені.

— Як ти знаєш?

— Коли ви поруч — повітря іскриться, — прошепотіла Тоня їй на вухо і усміхнулась. 

— Це не має сенсу… Для нього я буду лише інтрижкою на час лікарняного. Не більше. У нього є його Фурія.

— Чого ж тоді він тут, а не з нею?

— Я не знаю, але я хочу піти…

Коментарі з Facebook