Тоня відмовилась допомагати Ларисі у її планах покинути дім Бондарів. Вона залишила подругу переодягатись, а сама пішла до зали і звідти вже долинав її голосок. Тоня з Хризонівною завжди знаходила спільну мову. Географію у школі подруга не вчила і завжди мала тверду ”п’ятірку”, не те, що Лора… Дівчина зітхнула. Увімкнула знову праску і висушила випрані трусики. Добре, що її залишили саму. При Тоні чи Степані гладити білизну посоромилась би. Степан… через нього, власне, і прала.. Зняла халат — такий теплий і м’який. Чий він? Гостьовий чи… його матері? За життя вона не бачила цю жінку, лише на похороні — бліде тіло з загостреними рисами обличчя. Навіть не зрозуміло було чи схожий Степан на неї…
Лариса одягнула сукню. Поправила руками волосся. Гребінця немає… Він був у сумці. Мабуть, лишилась в альтанці. От і привід покинути дім…
Лариса вийшла з кімнати у коридор, в якому було ще троє дверей до інших кімнат — одна з них ЙОГО і вона не хоче знати яка саме, але… Сусідні двері виявились прочиненими і Лора побачила його сумку на застеленому ліжку. Не хотіла, але тепер знає… Вона підійшла до масивних дверей, що відділяли спальну частину будинку від прихожої і решти приміщень. Там, за ними, прихожа. Ліворуч — двері кухні, далі ванна, туалет. Праворуч стіна, вздовж якої розміщені шафи прихожої і за нею велика зала-веранда, у якій накрили стіл. Двері до зали відчинені, бо виднілись вони світлим прямокутником — вийти непоміченою не вийде… Вона чула сміх Тоні, голос Степана і Хризонівни, музику… Звідки музика? Мабуть, радіо.
Лариса довго не наважувалась відчинити двері. Рука то піднімалась до ручки дверей, то опускалась. Пальці тремтіли від нервового напруження. Лариса підстрибнула від несподіванки, коли зовсім поруч, з іншого боку від дверей, задзвонив телефонний апарат, що стояв на комоді.
До нього підійшла Хризонівна.
— Алло. Добрий. Так, є. Степанe, це тебе!
— Хто?
— Та Бакеро, хто ж ще… завжди той Бакеро. Хоч би раз якась дівчина тебе запитала… — бурчала бабуся, кладучи слухавку на тумбу і повертаючись до зали.
Лора бачила, як наблизилась його фігура, що вийшла з зали і зупинилася з іншого боку дверей..
— Слухаю. Так. Ну, звісно не відповідаю, я ж не в місті, тут немає покриття. Що там, кажи…
Він, слухаючи співрозмовника, повернувся до дверей. Лора розуміла, що крізь рифлене скло він зараз помітить її фігуру, тому відчинила двері.
Обличчя Степана було зосереджене, він щось уважно слухав, але зустрівшись із нею поглядом — усміхнувся і лівою рукою вказав їй у напрямку столу, щоб проходила. Лариса зупинилась посеред прихожої, ставши так, що з зали її не було видно. За стіл іти вона не хотіла, а просто так піти не могла, адже обіцяла йому допомогти з перев’язкою і це питання слід було оговорити, перш ніж піти… Степан стояв на відстані кількох метрів, слухав голос у трубці і йти від нього Лорі зовсім не хотілось, а лишитись вона боялась. Так і стояла нерішуче переминаючись з ноги на ногу. На комоді біля телефону Лариса побачила свою сумочку. Мабуть, її принесла Хризонівна…
— А мені твої співчуття і муки совісті до одного місця. Ага. Саме так. Дай мені трохи одужати і я каструю твого інформатора голими руками, — він зустрівся очима із здивованим поглядом Лариси і відвернувся. — Давай ти приїдеш і ми поговоримо, бо по телефону нормального діалогу не вийде. Так, і я міцно-міцно потримаюся за твою шию. Давай, чекаю на тебе завтра.
Степан поклав трубку телефону і поглянув на Лору.
— Чому ти не йдеш за стіл?
— Я хочу піти додому…
— Додому?
— Так… Так буде краще, — вона кивнула і повернула голову у бік вхідних дверей.
— Там дощ.
Лариса поглянула на вхідні двері, потім знову на нього.
— Ти можеш позичити мені парасольку?
— Можливо,— він знизав плечима, розглядаючи її. Дівчина розгублено дивилась собі під ноги та не розуміла змісту його відповіді.
— Можливо?.. — вона все ж поглянула на нього.
Степан підійшов ближче.
— Ти питаєш, а не просиш. Типова помилка жінок у спілкуванні з чоловіками.
Лариса з подивом подивилася на нього, а він усміхнувся.
— Запам’ятай, мАла, на майбутнє: чоловікам потрібно все говорити конкретно, ми не розуміємо натяків, — потім схилився і сказав їй на вухо, — у нас немає такої функції.
Степан стояв майже впритул і Лариса відчувала, як у прихожій, раптово, почав зникати кисень — їй ставало важко дихати поруч з ним.
— Я дам тобі парасольку, та спочатку ти сядеш за стіл. Потім допоможеш мені перев’язати руку і лише тоді, якщо ще буде йти дощ — я дам тобі парасольку.
— Давай я перев’яжу тобі руку зараз… — Лора намагалась впоратись з хвилюванням, що наростало всередині. Степан бачив її внутрішню боротьбу і така реакція дівчини його забавляла. Вона слабка… Він їй сподобався, це очевидно, Лора недосвідчена, розгублена, а він точно знає чого хоче і в цьому його перевага над нею. Попалась, Наядо…
Степан зацокав язиком і заперечливо похитав головою.
— Ні, зараз ми йдемо за стіл.
— Я не можу…
— Ти мене боїшся?
— Ні… — Лора розгубленим поглядом оглянула прихожу, не знаючи куди дивитись, щоб не зустрітись поглядом із Степаном. — Найбільше я боюся себе… — відповіла вона ледь чутно і стисла губи.