Кімната Степана була майже такою як і та, в якій вона прасувала сукню. Тільки тут стояло широке ліжко, а не диван, письмовий стіл, велика шафа і крісло ліворуч від столу, на яке він сів (обличчям до дверей) і поклав ліву руку на стіл, приміряючи чи буде зручно. На столі лежав великий пакет.
— Тут все, що потрібно, — він кивнув на нього і дістав стерильні та нестерильні бинти, серветки, хлоргексидину біглюконат, перекис водню і купу різних мазей. Також були шпателі, пінцети і різні ножиці у пластиковому боксі. Такий набір трохи насторожував.
— Готова? — запитав він, коли вона сідала на стільчик, спиною до вхідних дверей.
— Не знаю… — пролепетала Лариса. Вона ще ніколи, жодній людині, не робила перев’язку, лише коту торік, коли того подер сусідській пес. Пухнастого вдалось спіймати на третій день і тоді до них приїхав Максим. Вони вдвох чистили котику запалені рани, чисті зашили. Максим все пояснював і показував як їй надалі робити перев’язки — дуже зрозуміло. Розповідав про різні методи і ризики ускладнень. А тут не кіт, тут — ВІН. Так, у нього котяче око, але ж він ЛЮДИНА… А як зробить щось не так?
— Ти ж вчишся в медичному, — Степан усміхнувся, зрізаючи пов’язку по внутрішній частині руки.
— Вчусь, але… я ж лише вчусь…
— Буде тобі позапланова практика, — він обережно відкинув бинт і перед очима Лори постали накриті серветками чотири шиті рани. Степан спробував зняти серветки рукою, але вони прилипли.
— Треба розмочити, — Лора взяла хлоргексидин. Нанесла його на серветки, почекала трохи і, взявши пінцет, почала обережно знімати їх зі швів та класти поверх знятого бинта. Дві перші, від ліктя, шиті рани були чисті, без запалень. Це були рівні розрізи, на однаковій відстані одна від одної, на крайніх було по 6 швів. Наступна рана була менша і містила лише п’ять швів та мала запалення на центральному, а та, що біля зап’ястя, на 4 шва, була запалена вся. Знявши з неї серветку Лора насупилась. Натиснула на край пальцем і крізь отвори швів просочився гній.
— Тобі потрібно в лікарню… Там гній, — Лора стурбовано поглянула на нього.
— І що вони будуть мені робити?
— Прочистять. Це небезпечно, якщо запалення пошириться далі — ти можеш втратити руку.
— Я ненавиджу лікарні і медиків.
— Дякую, — вона кивнула і сумно усміхнулась.
— Вибач… Але ти ще не медик. Ти лише вчишся… — Степан насуплено дивився на свою руку. — Як вони будуть її чистити? Ти знаєш?
— Потрібно зняти декілька швів…
— Роби все, що потрібно.
— Це може бути боляче.
— Я витерплю, за це не хвилюйся.
Лариса вагалась. Вона ще раз натиснула на здуту шиту рану — гній знову проступив. Потрібно дати йому вихід з рани… Вона взяла ножиці і, відтягнувши шов пінцетом, розрізала край одного з середніх швів, витягла шовк. Так робив Максим, знімаючи шви котику, тому просто повторила його рухи. Як і очікувала — отримавши вихід, густа маса вийшла назовні…
Очищуючи рану, вона намагалась не дивитись на обличчя Степана. Боковим зором помічала, що він стежить за нею.
— Ти скажеш мені, як ти отримав ці рани?
— Не повіриш. Мені зарядили буром. Тим, що ополонки взимку роблять, — він криво усміхнувся.
— Випадково чи спеціально?
— Спеціально… — він стежив за її руками, котрі завмерли від почутого. — Але добре, що встиг підставити руку, бо якби зарядили у голову — ми б з тобою зараз не балакали.
Удар буром — це не жарт. І якої сили мав бути удар, щоб так розсікти шкіру?!.. У кращому випадку удар міг його спотворили, у гіршому — вбити. Лора поглянула на Степана — її схвильованість він зустрів вичікуючим поглядом. Магніт його очей знову притягнув її. Ні, це не нормально так реагувати на нього…А Степан відмітив для себе, що її стурбованість йому приємна, і усміхнувся самими очима. В них запалав веселий вогник.
Лорі стало ніяково за те, що вона вкотре виказала свої емоції. Почуте її налякало, але ж він їй ніхто! Хай його Фурія піклується про нього… І чому ж вона цього не робить зараз? Чому він тут? Чому приїхав до бабусі, а не лишився з нею? Може вона занадто випещена і тендітна для такої “брудної” роботи і він її “жаліє”? Чи не наважується довірити їй руку? Он до якого стану ця рука доведена…