Її фраза прозвучала приречено. Відверте визнання власного безсилля і повної капітуляції перед ним. Степан ще в альтанці помітив як Лора реагує на нього і розумів, що опиратись йому дівчина не зможе. Вона дуже гарна і він був зовсім не проти приємно провести з нею час своєї вимушеної відпустки. Її появу сприйняв як рідкісне везіння і можливість розважитись на лікарняному. Без обіцянок і зобов’язань. Головне — попередити її, що жодних стосунків між ними бути не може та насолоджуватись. Якщо у Лори і виникнуть якісь почуття — він її попереджав. Про те, щоб не було непередбачуваних наслідків — він подбає. Ну, поплаче трохи потім, посумує і забуде. Чом би й не скористатись такою нагодою? Але ця її фраза прозвучала якось особливо і змусила Степана засумніватись вірності своїх планів на найближче майбутнє. Лора знає подальший сценарій розвитку їхніх відносин і боїться того, що погодиться на них. Чи варто робити їй боляче… знову? Це потрібно обдумати, як слід… Пізніше.
— Ходімо. Я обіцяю, що буду поводитись пристойно. У тебе ж сьогодні день народження… пішли, відсвяткуємо.
Лора поглянула йому в очі. Погляд Степана так само обпікав її, але щось у ньому змінилось. Відбулась якась ледь помітна зміна настрою.
— Ларисо! Степане! Де ви є? У нас тут всі бульки повилітають з шампанського! — гукнула до них Тоня.
— Ходімо, — сказав він майже пошепки і відійшов убік, звільняючи їй шлях. Лариса вагалась, він терпляче чекав і вона таки пішла до зали. Спочатку повільно, потім трохи швидше. Степан йшов за нею і посунув Лорі стільчик, допомігши сісти за стіл біля Тоні, що сиділа ліворуч від Хризонівни. Сам він сів з іншого боку від бабусі, навпроти дівчат.
— Ну, Степане, з днем народження тебе і тебе, Лоро, також, — сказала Тоня, піднімаючи келих. Всі поцокались бокалами і Лора, пригубивши червоне шампанське, котре вперше бачила, поставила келих на стіл. Цікавий смак.
— Е ні, подруго, так не піде. Перший до дна! — наполягала Антоніна.
— Тоню… — подруга підняла на неї благаючий погляд.
— Що, Тоню? Пий давай! Смакота ж!
— Не варто примушувати, якщо не хоче, — сказав Степан, — коли щось не з доброї волі — на користь не піде.
При цих його словах Лора поглянула на нього і рука сама потягнулась до шампанського. Тепер їй точно потрібно випити. По “не з доброї волі” вона, останнім часом, просто “профі”. Всі її стосунки з Русланом на цьому засновані…
Хризонівна зміряла Ларису поглядом. Вона знала все про навчання Тоні, а от про Лору мало що знала, відколи не викладала у них географію, ще з 9 класу. Особливо і не цікавилась життям дівчини, але зараз вона її гостя, тому колишня вчителька одразу ж перейшла до “опитування”.
— Де ти вчишся, Лоро? — запитала Хризонівна.
— У другому медичному училищі, в Києві.
— Те, що на Нивках?
— На Нивках перше, друге на Відрадному, за Медмістечком.
— А, колишнє військове, знаю. І як воно там, подобається вчитись?
— Так, подобається.
— Ким будеш по закінченню?
— Фельдшером.
— Заміж ще не вийшла?
— Ні…
— А кандидати є? — усміхнулась вчителька. — Така гарненька, хлопці, мабуть, табунами бігають?
— Ой, Віро Хризонівно, скажете теж, яке заміж? Нам ще рано, — засміялась Тоня.
— То є чи нема? — вимогливо повторила своє питання вчителька.
— Так щоб заміж — то нема… — тихо відповіла Лора не піднімаючи очей.
— Ага. Значить, хлопець є, але заміж не хочеш? Ця сучасна молодь… Хтось місцевий чи з Києва?
— Бабусю, що за допит? — втрутився Степан.
— Я не з тобою розмовляю, — вона махнула на нього рукою, — від тебе правнуків не допросишся, то я хоч за своїх учениць порадію. Може, хоч у людей нормальне життя…