Під час чаювання Хризонівна спостерігала за Лорою і онуком. Дівчина стала більш розкутою, почала мало, але говорити, сміятись з жартів та розповідей Тоні і Степана. Його погляд зацікавлено ковзав по дівчині, але поводився він досить стримано. За розмовами і жартами час минув непомітно. Надворі стемніло.
Дощ припинився, але Степан сказав, що відвезе Лору додому машиною. Вона заперечувала. Тоня підтримала цю ідею, бажаючи лишити їх вдвох, а він несподівано сказав, що вона їде з ними. Ну, раз вона також їде — Тоня заявила, що тоді вона сідає на переднє сидіння, бо у “таких танках вона ще не каталась”. Без проблем. Лора на переднє сидіння не претендувала. Степан відчинив їй дверцята і допоміг сісти в салон. В машині приємно пахло хвоєю — ароматизатор. Тоня сіла сама.
— Степан… — перелякано сказала Тоня, вирячивши очі на предмет у дверцятах біля водія, коли він сів за кермо. — Це що?…
— А на що це схоже? — усміхнувся Степан і завів машину.
— Це автомат?…
Лариса визирнула також з заднього сидіння. Їй було цікаво.
— Штурмова гвинтівка Шмайсера, більш відома світу як автомат Калашникова.
— А що ця гвинтівка робить в твоїй машині?
— Катається, — Степан усміхнувся.
— Охрініти… А як менти зупинять?
— Це буде останнє, що вони зроблять у своєму житті, — він кивнув головою, серйозно дивлячись на догору, потім покосив погляд на приголомшену дівчину і усміхнувся. — Блін, Тоню, це просто автомат, він чистий, не крадений, заспокойся.
— А ти хто?
— Менше знаєш — краще спиш, — усмішка не сходила з його обличчя. Тоня була вражена побаченим, а Лора не виражала переляку чи подиву. Добре тримається дівчина…
— Ти що, бандюк? — невдовзі запитала Тоня.
— Страшно? — засміявся Степан. — Боїшся, що завезу до лісу?
— А ти вже когось завозив?
— Будеш дванадцятою, — сказав він серйозно і засміявся, побачивши переляк дівчини. — Тонька, нікого я нікуди не завозив, але якщо ти маєш бажання потинятися по лісу — зараз поїдемо. Тільки домовляємось одразу — гуляти будеш сама, а я в машині побуду. Там мокро після дощу.
— Ну, тебе, — вона насупилась і відсунулась у куточок до дверцят.
Степан зупинив авто біля будинку Лори, що виднівся за кроною височенного горіха і вийшов. Відчинив їй дверцята, подав руку.
— Дякую, — Лариса вийшла, спершись на руку Степана. Виходити з машини було досить незвично — вона за все життя їздила в “Жигулях” всього декілька разів, а на дорогих машинах взагалі ніколи. Лора намагалась не виказувати своїх емоцій з цього приводу, хоча це було важко.
— І тобі дякую. Давай так: якщо я до 15 години до тебе не прийду — ти прийдеш до мене. Не знаю, о котрій приїде Бакеро… Добре?
— Добре, домовились. Добраніч.
— Добраніч, — він схилився і торкнувся губами куточка її рота. — Ще раз з днем народження тебе і солодких снів.
Степан відійшов вбік і пустив її руку. Лорі знадобилось декілька секунд, щоб прийти до тями після його слів і цього невагомого поцілунку. Обличчя спалахнуло рум’янцем, добре, що темно і він не бачить… Лора повільно повернулась і махнула подрузі всередину салону.
— Бувай, Тоню…
— Бувай, — відповіла подруга.
Лариса пішла до хвіртки, біля якої ще раз озирнулась, та зайшла на подвір’я.
Степан повіз сусідку додому. Біля дому Тоні вимкнув двигун і повернувся до неї.
— А зараз, Антоніно, ти розповіси мені про свою подругу абсолютно все, що знаєш.
— Ще чого! — Тоня склала руки на грудях.
— Розповіси. Все. Зараз же.
— І не подумаю…
— Від улюбленого кольору, до дня останніх місячних. Інакше — завезу тебе на ліс і додому підеш пішки.
— Що, сподобалася? — усміхнулася дівчина.
— Дуже.