Лариса зробила над собою зусилля і повернулась до його ран. Намагалася робити все якомога обережніше, а він… Степан розглядав її серйозне і зосереджене обличчя, милувався нею, не звертаючи уваги на біль. У цей момент Лора була для нього анестезією.
У двері постукали і в той же момент вони відчинились. До кімнати зайшла Віра Хризонівна. Перший її погляд впав на ліжко — там нікого. Потім вона поглянула на стіл і була трохи здивована, побачивши їх за ним. Степан простежив за поглядом бабусі і питально поглянув на неї, опустивши поранену руку.
— Бабусю, ти не дочекалась моєї відповіді, — промовив він.
— Степане, невже я б не зробила тобі перев’язку?
— ТИ НЕ ДОЧЕКАЛАСЬ ВІДПОВІДІ — холодний тон, від якого мороз по шкірі. Цим тоном він командує?.. Чи є ще інші варіації?
— Я… поспішила. Вибач.
— Ми скоро закінчимо і прийдемо. Вийди, будь ласка, — намагався він говорити стримано, але в голосі чулось незадоволення.
— Добре, — сказала Віра Хризонівна ображено і вийшла.
Він повернув руку на місце і Лора мовчки продовжила свої маніпуляції. Вона здогадувалась про причину вторгнення вчительки, але нічого не сказала з цього приводу. Промовчала. Невже Хризонівна про неї такої думки? А про онука?
— Тут, під шкірою, щось шили. Сухожилля? — запитала Лора згодом.
— Ну… наче щось підшивали. Я не пам’ятаю, було не до того.
Вона показала йому “нитку”, що стирчала з рани на зап’ясті.
— Схоже, це кетгут і твоєму організму він не сподобався. Тому і вигниває.
— І що робити?
— Давно це трапилось?
— Сьогодні п’ятий день.
— Гарний подаруночок ти отримав перед днем народження…
— Так, пам’ять залишиться на все життя, — він кивнув.
— Маю надію що найближчими днями кетгут вийде сам… Я закладу сюди Вишневського. Буде трохи запах дьогтю, але при гнійних ранах він досить добре працює, — а подумки додала, що з котиком це точно спрацювало…
— Роби так, як вважаєш за потрібне.
— Добре.
Закладаючи мазь і накриваючи рани по черзі серветками, Лора несміливо поглянула на нього.
— Можна запитати?
— Питай.
— Чому ти ненавидиш лікарні і медиків?
Він помовчав, насуплено спостерігаючи за її діями, а потім почав говорити.
— У мене, колись, був старший на три роки брат — Олексій, — сказав Степан, і Лора завмерла. “Був” — говорило саме за себе. — Спочатку у брата почав боліти живіт, і болів досить довго. Пару тижнів. Потім почалась нудота, блювання… Це все було напередодні Нового року. П’яний лікар у частині погано оглянув брата і вирішив, що він щось не те з’їв. Невдовзі йому трохи полегшало, але це полегшення було оманливим. У нього, як з’ясується пізніше, був апендицит… Кишка розірвалась, а її вміст розтікся у нього всередині… Олексій був терплячим, тому намагався особливо не скаржитись і не турбувати батьків. Коли підвищилась температура і його стан різко погіршився, доправили його до лікарні в Улан-Батор. Діагностували перитоніт. Почали лікування, але врятувати Олексія не вдалось. Він помер через три дні, на Різдво, у віці 10 років і п’яти місяців… Це стало важким ударом для батьків і відтоді мама почала хворіти. Але замість реальної допомоги її тримали на медпрепаратах… Тому отак.
— Вибач, я не знала… — Лора закліпала. — Це жахливо…
— Щоб уникнути подібної ситуації зі мною, батько домовився з лікарями і мені видалили апендикс, не чекаючи його запалення. Не факт, що у мене запалення взагалі колись би виникло, але батько вирішив не ризикувати.
— Улан-Батор — це ж столиця Монголії?
— Ай-яй-яй, — Степан посміхнувся, — як не соромно таке запитувати в будинку вчительки географії?
— Твоя бабуся постійно занижувала мені оцінки, як би добре я не вивчила тему, тому я перестала вчити її предмет… — Лора розпакувала бинт.
— Я цього не знав… — він був здивований почутим.
— Тепер знаєш. Але це вже все в минулому, — вона сумно усміхнулась і почала обережно замотувати йому руку. Закріпивши бинт кивнула. — Все, готово. Ти молодець, витримав.
— Дякую. Але це ти молодець, не злякалась. Завтра зможеш повторити все це?
— Завтра?… — розгублено перепитала Лариса. Ще у залі вона мала намір відмовитись від наступних перев’язок, але тепер, побачивши, яка серйозна у нього рана і поспілкувавшись з ним — відмовлятись не хотіла. — Думаю, що зможу. О котрій?
— Давай в районі обіду. Ти прийдеш чи мені прийти до тебе?
— Я… не знаю… — Лариса знизала плечима. Домашні точно здивуються його візиту.
— Вирішимо потім, а зараз пішли пити чай, бо досидимось до наступної перевірки.
— Добре, — Лариса почала швидко складати брудні бинти і обгортки у прозорий пакет.
— Я потім все приберу. Пішли.
— Та я вже майже…
— Пішли, Наядо, — він підвівся, і Лора поглянула на нього знизу вгору. Чому він так її називає? Хоча, їй подобалось… Він височів над нею, і Лора відчувала, що втрачає розум від його близькості. Не знала, що виражав її погляд, але Степан усміхнувся і поправив волосся Лариси, заправивши його за вухо. Дівчина, схвильована його дотиком, опустила погляд. Рука Степана продовжила “ці солодкі тортури” та ковзнула по вуху вниз і, легенько стиснувши мочку, відпустила, змусивши Лору видихнути від несподіванки, що все скінчилось. Її вухо проколене — сережок нема. На ній взагалі немає жодних прикрас. — Ходімо, нас чекають…
— Так… — тихо відповіла Лора. Ще б знайти сили підвестись. Навіщо він торкався її вуха? Для чого він все це робить? Перевівши подих, Лора повільно підвелась з-за столу. Степан відчинив двері з кімнати, пропускаючи її вперед, і дівчина пройшла повз, відчуваючи його вивчаючий погляд на собі. У коридорі він покрутив замотаною рукою.
— Знаєш, стало набагато легше. Ще раз дякую.
Вона озирнулась і усміхнулась йому у відповідь, нічого не кажучи.