Лариса зупинилась. Суворий погляд колишньої вчительки не віщував нічого хорошого. У школі вона завжди занижувала їй оцінки. Спочатку Лариса намагалась учити географію так, “щоб від зубів відскакувало”, але Віра Хризонівна завжди ставила додаткові питання і “відмінно” заробити було нереально, лише “добре”, а іноді і “задовільно”. Це призвело до того, що Лора взагалі перестала вчити її предмет. Потім почались проблеми з мамою і вчителька стала найменшим її клопотом. Зараз Лора була готова розвернутися і піти з двору, та подруга вчепилась в її руку і не відпускала.
— Заходьте дівчата, бо зараз ще дощ піде, — сказав Степан і, відчинивши двері, зайшов у будинок, Хризонівна пішла за ним.
— Тоню, мені, мабуть, краще піти, — Лора почала задкувати.
— Я тобі піду. Ходімо в дім.
— Хризонівна не в захваті від моєї присутності.
— Яка тобі різниця до її захвату. Степан радий тебе бачити. Я ж не сліпа, ви ж одне одного мало не їли очима, — засміялась Тоня. — Ти ж на нього зреагувала, як ні на кого іншого. Навіть не намагайся заперечувати, я все бачила на власні очі.
Лора почервоніла.
— Правда… Я не знаю що це було…
— Я думаю, що тут і отут, — Тоня торкнулась голови і грудей подруги, — він сидів у тебе завжди, тому іншим там місця не знаходилось… І вибач, що я дражнила тебе фригідною. Визнаю, проблема не в тобі.
— Ні… Це неможливо… Я ніколи про нього не думала, як про… — Лора замовкла, серце стислось всередині . Цього не може бути… Вона не могла весь цей час бути закоханою у Степана. Не могла. Так не буває. І зараз вона так реагує лише тому, що вони зустрілись. Просто емоції. Хвилювання. Бо жива вона лише завдяки йому, тому отак… А ще завдяки Тоні… Тоня!
— Тоню… вчора у мене була одна неприємна розмова… Це важливо, — сказала Лора і відвела подругу назад до альтанки, нервово торкнулась суцвіть троянд. Неймовірно гарні квіти…
— Важливо? Кажи, тільки швидко, бо тортик зіпсується, — усміхнулась Тоня.
— Я вчора трохи посварилась з Русланом через тебе. Він сказав, що не хоче щоб я з тобою спілкувалась…
— Чого це він, раптом?
— Причиною назвав твій зв’язок з Максимом.
— Звідки він про нього знає? Ти сказала?
— Ти що? Я нічого нікому не казала. Руслан бачив тебе з ним. Сказав, що не раз і у різних місцях. Я питаю, а що ти там робив, а він: “Був з друзями у барі”. Йому не подобається, що ти гуляєш з жонатим, і він хвилюється, що ти матимеш на мене поганий вплив, бо я, як він сказав, “легко піддаюсь впливу”. Дуже просив, щоб я сьогодні не пішла з тобою у якийсь бар…
— От гівнюк…
— Я не розумію, де він міг вас бачити? Ви ж у районі не буваєте… Може просто щось помітив на твоєму дні народження і зараз придумує?
— Придумує?.. Не знаю… А може десь і бачив… Блін, я ж Максиму не можу про це сказати, почне смикатись… Гм..
— Я мала тобі це розповісти.
— Так, дякую, подружко, — кивнула Тоня. Почуте її трохи засмутило, але водночас зі смутком прийшла інша думка, що Руслан чогось не договорює. Вони переважно їздять по різних місцях з “номерами”, якщо він там був теж, то навряд чи з друзями. Швидше з кимось… — А в бар ми сьогодні не підемо. Підемо завтра! Він тебе вже привітав?
— Сказав, у суботу… Щоб я приїхала на Арсенальну.
— Потягає тебе по місту, а потім на квартиру і в люлю?
— Я не знаю його планів, але те, що він починає вказувати з ким мені спілкуватись — мені не подобається.
— Хоче тебе ізолювати від усіх. Але мене він так просто не здихається, — Тоня засміялась.
— Дівчата, — прочинивши двері з будинку, на ґанок вийшов Степан. — Ви чекаєте дощу?
— Та ось, Лора боїться заходити, хоче піти додому, — Тоня кивнула на подругу.
— Тоню… — дівчина ображено поглянула на брюнетку, котра заливаючись сміхом пішла доріжкою до будинку, а Степан спустився і підійшов до Лори. Зупинився поруч з нею, біля альтанки.
— Ти сердишся на мене? — запитав він, дивлячись на дівчину згори вниз. Лора стояла схиливши голову і боячись поворухнутись. Його присутність змушувала її страшенно хвилюватися. Вона не знала, як точно назвати те, що вона відчуває, але вона точно не сердилась…
— Ні…
— Тоді чому не хочеш заходити? Якщо через бабусю, то я сказав їй, що ти моя гостя. Вона обіцяла тебе не чіпати.
— Я… Мені незручно, бо… останнього разу…мені краще піти, правда… Прийти сюди було поганою ідеєю.
— Якби я міг повернути час назад… Я б вчинив тоді інакше… Хай там що потім не трапилось… Я б залишив тебе, разом з тим неймовірно смачним печивом…
— Що? — Лора здивовано підняла голову і поглянула йому в очі. Не очікувала почути щось подібне від нього зараз.
— Пробач мені… за все.
Вона силилась осягнути зміст сказаних Степаном слів, знову розчиняючись у його очах. Лора ладна була присягнути, що фізично відчувала їхнє тяжіння. Його очі дивились пильно, вивчаючи її і милуючись водночас. Це було так незвично, так приємно і хвилююче, що здавалось абсолютно нереальним. Можливо, вона спить? Заснула в електричці і їде далі, а все це їй лише сниться? Степан торкнувся лівої руки Лори своєю правою, і по її тілу пішла приємна хвиля тепла. Це — якесь божевілля…
— Я пробачаю… — прошепотіла вона, втупивши погляд йому в груди. Почувши її відповідь, він міцніше обхопив руку Лариси.
— Дякую, — відповів Степан, не припиняючи стежити за нею.