Степан вийшов і зачинив двері, за якими одразу ж почувся голос його бабусі. Лора шумно видихнула. Почуті щойно слова її бентежили. Спіймала себе на думці, що хотіла б, щоб він лишився тут, а не пішов… Ларисо-Ларисо… про що ти тільки думаєш? Насварила себе за подібні думки і почала знімати сукню, прислухаючись до розмови за дверима та остерігаючись і сподіваючись водночас, що Степан зайде перевірити, що вона тут робить. “Мда, Лоро… Ти ніколи в житті не була такою мокрою” — сказала вона собі подумки, знявши білизну. Трусики точно потрібно прати…
— Степане, переодягни футболку, хочеш застудитись? — говорила Віра Хризонівна.
— Зараз, бабусю, зараз.
— Чи ти у душ йдеш?
— Там Лора.
— Лора?.. Гм… Ну-ну. Тоню, ти там вже все виклала? — її голос віддалився, вона пішла далі.
— Як твої справи? — запитав Степан, притулившись до дверей.
— Все добре, — відповіла вона, відсуваючи штору і вмикаючи воду.
Почувся шум води. Він задоволено кивнув. Лора вже у ванній. Це добре.
— Дзеркало знайшла?
— Дзеркало?.. Ні…
— Воно у дверцятах шафи над умивальником. Фен — ліворуч.
— Дякую, — відповіла дівчина і усміхнулась. Голову вона не буде мити, але висушити волосся слід. Його турбота була приємною. Так, стоп, Лоро. Яка турбота? Елементарна гостинність. Не фантазуй.
Степан відхилився від дверей і пішов до наступних — до дверей кухні, де Тоня і бабуся закінчували викладати м’ясну нарізку на тарілки. Стіл накривали у залі навпроти кухні. Він пройшовся до столу, взяв шматок сиру і повернувся до дверей кухні.
— Степане, йди переодягнись, — сказала бабуся, зиркнувши на нього. Він кивнув і пішов далі по коридору, до своєї кімнати. Спальна частина коридору була відділена масивними розпашними дверима з дуба із вставленим рифленим склом кольору охри. Їх поставили пізніше, коли вже збудували дім, щоб звуки і запахи з кухні не проникали до спалень.
Прийнявши душ, Лариса одягла халат. М’яка бавовна приємно огорнула тіло і ввібрала вологу. Відчинила дверцята — дзеркала нема, інші — ось воно. Взяла гребінець, почала сушити волосся. Вимкнувши фен, Лора почула сміх і голоси в коридорі.
— Та ти — просто Шерлок, Тоню! — весело сказав Степан.
— Так! І я точно знаю, що ти спеціально руку перемотав, щоб тебе ні до чого не припахали! — почувся голос Тоні.
— О, ти мене викрила, який сором, — він засміявся.
— Ти хоч маєш уявлення, що таке сором? — запитала Тоня.
— Звичайно. Це емоція для маніпуляції іншими людьми.
— Маніпуляції? Оце ти щось загнув…
— Це правда, з її допомогою можна сформувати поведінку людини. Згадай, як часто тобі казали в дитинстві: “Ай-яй-яй, як тобі не соромно?”.
— Мені і зараз таке кажуть, — засміялась Тоня.
— Не сумніваюсь…
Лора повільно відчинила двері і вийшла з ванної, тримаючи сукню в руках та кутаючись у бузковий халат, що був їй трохи завеликий. Степан стояв у кількох метрах далі по коридору, спершись об одвірок кухні, правим боком до Лори. На ньому була інша футболка — біла. Він усміхався до Тоні, а почувши, що Лора вийшла — повернув голову. Лариса зупинилась ніяковіючи під його скануючим поглядом.
— Тоню, а поріж ще оцей хліб, з зернятками, — почувся голос Хризонівни. — Дуже я його люблю.
— Добре. А де це ви такий взяли? Це у нас продають?
— Це печуть у пекарні біля мене, я завжди беру для бабусі, коли приїжджаю, — відповів їй Степан, дивлячись на Лору.
— Завжди! Насмішив, ти ж приїжджаєш раз на рік! — засміялась Тоня.
— Це ти раз на рік мене бачиш, бо постійно на парах, а приїжджаю я — майже щомісяця, — відчеканив Степан.
— Щомісяця? — здивовано перепитала Тоня.
— Ну майже, — сказала Хризонівна.
Степан кивнув Лорі, щоб вона йшла за ним і повів її за розпашні двері далі по коридору. З кожного боку було по двоє дверей, в кінці коридору — вікно, підвіконня якого було заставлене квітами. Він провів її до крайніх зліва дверей і відчинив їх.
— Тут є праска і дошка.
— Дякую… — вона пройшла за ним до цієї кімнати, швидко проминувши двері кухні і не зазираючи до неї, щоб не зустрітись поглядом з Хризонівною. Було якось незручно за свою присутність у будинку. Також намагалась не зустрічатись поглядом зі Степаном.
У кімнаті стояв диван, письмовий стіл, шафа, пара стільців — це була чиясь кімната. Колись. Посеред кімнати стояла прасувальна дошка, на ній праска.
— Якщо щось буде треба — кажи.
Лора кивнула і він вийшов з кімнати, не зачинивши дверей.
— Який же смачний цей хліб, — почувся голос Хризонівни. — Ну почекай ти трохи, Степане, що ж ти хапаєш, як з голодного краю?
— А, може, я і є звідти? Я сьогодні лише каву пив, — почувся голос Степана. — А ви поки накриєте, то можна слиною стекти.
— Ото, значить, одружуйся, і хай твоя дружина тебе годує! А то на одній каві далеко не заїдеш, — бурчала Хризонівна .
— Та яка ж то жінка витримає мій ритм життя? Втече, а на каві я, ось, до тебе доїхав, ти ж мене погодуєш, правда? — жартував Степан, щось жуючи.
— Та погодую, куди ж тебе подіти?
— Ну? То навіщо мені ще хтось?
— Степане!.. Я — не вічна.
— Нічого не знаю. Ти обіцяла жити до ста років.
Хризонівна щось нерозбірливо бурчала йому у відповідь, а він сміявся. Невдовзі Лора почула кроки і Степан з’явився у дверях кімнати, де вона прасувала свою сукню.