Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 5

Лора не розуміла своєї реакції. Вона дивилась на нього, забуваючи дихати, і відчуваючи, як тіло наливається жаром. Ніколи нічого подібного з нею не відбувалось. Тоня права, справа завжди була не у ній, а в тому, хто поруч… Руслан ніколи не викликав у неї подібних відчуттів, а Степан…

Її роздуми перервав дощ, котрий рясним потоком ринув з неба. Степан, не випускаючи руки Лори, швидко заскочив до альтанки, потягнувши її за собою. Сюди було ближче, ніж до будинку. Намокли. Мабуть, правильніше було б бігти в дім, але в той момент мозок обрав ближчий сховок. Захопившись одне одним, зовсім не помітили перших крапель, тому прийшли до тями вже під “стіною” з дощу. Степан струсив воду з короткого волосся правою рукою. 

— Не пам’ятаю, коли востаннє отак потрапляв під дощ, — усміхнувся він.

— А я пам’ятаю. У понеділок. Забула парасольку вдома, — Лора теж усміхнулась і відкинула мокре волосся назад, просто струсити з нього вологу не вийде — потрібен рушник.

Пройшла углиб альтанки, обійшовши круглий стіл. Зняла з плеча сумочку і поклала на стільницю. Її легенька сукня намокла і прилипла до тіла. Було прохолодно, ще й здійнявся вітер. Лора обхопила себе руками. Сподівалася, що тут, можливо, буде якась забута тепла річ, але Хризонівна не часто сиділа в альтанці, тому тут були лише меблі і жодних теплих речей. Дощ шумів по даху, а потім звук став нижчим і гучнішим — пішов град.

Степан лишився стояти при вході, спершись об одвірок. Він провів Лору поглядом за стіл і вирішив далі не йти, повернувся до неї спиною. Обоє почувались дивно. У них було спільне минуле — не якесь випадкове знайомство, а подія ціною в людське життя. Була неприємна розмова, були дії, про які кожен з них шкодував. І хоч вони ніколи близько не спілкувались, а з їхньої останньої зустрічі на останньому дзвонику в школі минуло вже майже сім років… від тієї самої останньої розмови — майже вісім… відчувався бар’єр.

Обоє почувались би набагато вільніше, якби це була їхня перша зустріч у житті і вони щойно познайомились — тоді вони змогли б вільно розмовляти, жартувати, фліртувати, але це — не перша зустріч… І тому не знали як себе поводити “тут і тепер”.

І Степан стояв при вході, а Лора стояла далі, за столом, тремтячи від холоду і споглядаючи його міцну статуру. Хотілось пригорнутись до нього. Чому виникло таке бажання — не мала певності. Можливо тому, що він мав гарне міцне тіло, чи тому, що він теплий, а вона змерзла?..

— Схоже, це все надовго, — сказав Степан відкидаючи ногою шмат льоду, що залетів до альтанки.

— Т-так… — відповіла Лора цокаючи зубами. 

Степан обернувся до неї, обвів поглядом її фігуру, що стислась від холоду у мокрій сукні. Якусь мить він вагався, а потім підійшов і обійняв зі спини, поклавши руки їй на живіт. Пригорнув до себе, зануривши в своє тепло.

— Так тепліше? — тихо запитав Степан.

Лора відповіла не одразу. Їй перехопило подих і вона затремтіла. Не від холоду, а від шквалу відчуттів, що її накрили. Низ живота запульсував, розливаючи жар по всьому тілу. Зробила марну спробу заспокоїти дихання, але присутність Степана поруч ніяк не дозволяла їй це зробити. Що ж він робить з нею, цей Відьмак?..

— Так, дякую…— ледь змогла видавити з себе згодом.

— У бабусі, як правило, тут лежить плед, але щось його не видно, — Степан озирнувся. — Мабуть, вона тут ще не сиділа, або забрала випрати, бо сусідські коти полюбляють на ньому спати.

— Мабуть… — погодилась Лора.

— Але це дуже добре, що його тут нема, — він усміхнувся. — Наявність пледу позбавила б мене можливості обіймати таку гарну дівчину.

— Я… — почала Лора і замовкла, бо її обличчя спалахнуло жаром, а язик відмовився слухатись та просто прилип до піднебіння.

— Ти стала справжньою красунею, Лоро, — промовив Степан повільно і уперся носом в її потилицю, додаючи своїми дотиками жару, до внутрішньої пожежі, з котрою Лора ще намагалась марно боротися. — Справжня Русалонька. Наяда, що вийшла на берег…

— Наяда? — перепитала Лора розгублено. Слово було знайомим, але вона не пам’ятала його значення.

— Наяди — доньки Зевса, німфи водойм: джерел, озер, річок… і ти — німфа нашого водосховища, бо саме звідти я тебе і виніс, — він усміхнувся. — Викрав.

— Я дуже вдячна тобі за це… — голос Лори затремтів. Степан не відповів, лише знову притулився до її потилиці… губами.

Коментарі з Facebook