У грудні в училищі оголосили конкурс талантів, від кожної групи мало бути два номери.
Хлопці сказали, що одним номером можна заспівати пісню, котру виконували в ліцеї. Валерій, Ігор та Вадік, під три гітари, дуже гарно і душевно співали пісню “При долині кущ калини” (виконували ще в ліцеї) “порвали тоді всіх”, такий номер годиться. “Журі сподобається”.
Олена Пилявець запропонувала, щоб дівчата виконали танець. Її старша сестра викладала у танцювальній студії, тому могла надати костюми, а також показати прості, але ефектні рухи. Уточнить у сестри і завтра все скаже. Погодилися.
Була ще дівчинка, котра писала вірші, але її пропозицію щось продекламувати ліцеїсти відкинули одразу. Потрібно, щоб було яскраво! Непоказна дівчинка в окулярах зі слинявим віршиком — “не айс”…
Наступного дня Олена обвела оцінюючим поглядом всіх дівчат.
— Я вчора обговорила все зі своєю сестрою, і ми обрали композицію і рухи. Не танець живота, але дуже-дуже близько. Буде “бомба”! — вона усміхнулася.
— О… — загули хлопці.
— Танцювати буду я… Віка Шалюта… Маша Косач і… — вона оглядала дівчат трохи розчарованим поглядом. У групі їх 20, а обрати “фігуристих і симпатичних” не так-то вже й просто. Вона проігнорувала усмішку старости, бо Марина була “пласка” і назвала четверту дівчину. — І як же без Лариси Ільчук? Ти ж не проти, Лоро?
Хлопці загули ще голосніше. Почути своє ім’я Лора не очікувала. Думала, що ліцеїстка обере когось зі своїх. Але Олена розумно оцінювала зовнішність всіх дівчат і її значення для перемоги групи у конкурсі.
— Я не проти, — знизала Лора плечима.
Доки не згорів будинок культури — вона ходила на танці, а потім вчитель кудись поїхав та повернувся тільки тоді, коли вона вже закінчувала школу. Виступати їй подобалося, тому вийти на сцену — була не проти. Перша репетиція пройшла в холі, після пар. Олена увімкнула музику, для цього з гуртожитку принесли магнітофон. Дівчата прослухали композицію: гарна східна мелодія. Потім дівчина показала рухи. Спробували — виходило у всіх дуже добре. Вирішили на тижні поїхати до студії, щоб підбрати костюми, а також мати змогу провести повноцінну репетицію перед дзеркалами і з професійним вчителем танців: сестрою Олени.
Староста ображалася, що її не взяли танцювати, і незадоволено пихтіла, коли дівчата бігали на репетиції. Олена намагалась їй пояснити, що її фігура не підходить для такого танцю, але Марина все одно ображалась і не хотіла нічого чути і розуміти. А коли хлопці, жартома, намагались старості пояснити, що їй не буде чим труснути ні зверху, ні знизу — вона ображалася ще дужче.
Танець живота справив фурор. Зал аплодував стоячи, і їхній номер обрали для новорічного концерту. Як і номер хлопців. Особливо бурхливо на дівчат реагував ІV курс фельдшерів. Серед них Лора зі сцени помітила симпатичного блондина. Серце не калатало, світ не зникав, коли їхні погляди зустрілися. Все досить спокійно. Просто дуже гарний хлопець, котрий був занадто помітним серед інших одногрупників. Високий, блакитноокий, зачіска каре. Лора помічала його і раніше у другому навчальному корпусі в компанії одногрупників і одногрупниць, а він її — ні. Проте зараз, коли вона була на сцені і вся увага залу була прикута до неї і ще трьох напіводягнених дівчат — Лора усміхнулася йому, і він відповів усмішкою, не відводячи захопленого погляду від її відверто одягненої фігури, а потім вийшов з зали.
Дівчата переодягнулися за сценою і сіли на місця у залі, котрі тримали для них одногрупники. Як глядачі вони додивилися концерт, де виступали інші групи фельдшерів, медсестер і фармацевтів. Талантів в училищі вистачало.
Блондин зустрів Лору біля виходу з актової зали. В його руках була гарна біла троянда.
— Привіт, — усміхнувся він їй.
— Привіт, — відповіла розгублено, Лора не очікувала, що хлопець чекатиме на неї.
— Приголомшливий виступ. Вітаю.
— Дякую. Дуже приємно… — усміхнулася вона і взяла квітку.
— Руслан.
— Лариса, можна просто Лора.
— Дуже радий знайомству, Лоро. Ти кудись поспішаєш зараз?
— Ну, взагалі-то на електричку.
— Електричку? — здивовано перепитав він. — А куди ти їдеш, якщо не секрет?
Обоє були здивовані, що їхати їм в одному й тому ж напрямку. Руслан навіть їхав на декілька зупинок далі.
— Тоді, можливо, ти погодишся, щоб ми пішли разом?
— Ходімо, — Лора усміхнулася.
— Я б ще хотів запросити тебе на каву, не сьогодні, звичайно, вже пізно, а коли ти матимеш час, — сказав він, спускаючись разом із нею сходами з другого поверху.
— Я не п’ю кави. Тільки чай.
— Зелений?
— М’ятний.
— О… А дарма ти каву так ображаєш. Чудовий напій.
— Ну, якось не склалося. Можливо, я ще не доросла до її розуміння, — Лора усміхнулася, застібаючи куртку і одягаючи шапку.
— Просто ти з нею ще добре не познайомилася, — усміхнувся Руслан у відповідь і відчинив перед нею двері парадного входу центрального корпусу.
— Ну… Може.
— То може зустрінемося на тижні? Є одне дуже гарне місце, де ти змогла б спробувати різні види кави і не тільки кави.
— На тижні? — перепитала Лора, згадуючи свій розклад.
— Так. Коли в тебе менше пар?
— Четвер. Лише чотири пари.
— Чудово. Буду чекати тебе в четвер, після четвертої пари, біля центрального корпусу.
— Домовилися.
Руслан виявився не лише симпатичним хлопцем, а і дуже цікавим співрозмовником. Лора мало не проїхала свою зупинку того дня.
У четвер він повів її в Пасаж, де в затишній кав’ярні “Вечірній Київ” (зараз на її місці магазин Louis Vuitton), крім кави вона спробувала різні сорти морозива, про існування яких і не здогадувалася, а деякі назви чула лише в кіно. Лора нікуди ніколи не ходила, тому щиро дивувалась і захоплювалася своїми новими відкриттями. Руслану це подобалося.
Він показував їй місто і жалівся, що холодно: навесні чи влітку прогулянки могли б бути тривалішими.