Чоловіки сіли в кабінку неподалік від них. Офіціант квапливо забрав табличку “reserved” і, роздавши меню, пішов до бару.
— Хто це? — запитав Руслан трохи знервовано.
— Я… Я точно знаю його, але не можу згадати, — вона поглянула на блондина, а потім знову перевела погляд на чорнявого чоловіка. Хто ж це такий?…
Чоловік усміхнувся їй у відповідь і, підвівшись з дивану, підійшов до їхнього столика.
— Я дуже вибачаюся… — сказав він хриплим низьким голосом, ледь стримуючи усмішку, — Але ви, часом, не Лора?
— Лора… — майже пошепки відповіла дівчина, розглядаючи зблизька обличчя такого знайомого незнайомця.
Не запитуючи дозволу, він забрав вільний стільчик від сусіднього столика і, так само без запрошення, присів до них за стіл. Чоловік осідлав стільчик, сівши на нього навпаки, та спер підборіддя на руки, котрі вклав на його спинку.
— Ти так виросла… — він з цікавістю розглядав її. Під цим пильним поглядом Лора почувалася дивно, але бачити захоплення в очах такого гарного чоловіка було приємно.
— Вибачте, але я… — вона похитала головою, даючи йому зрозуміти, що не пам’ятає хто він є.
— Ну, мАла, придивися краще. Ти маєш мене пам’ятати, — він заправив волосся рукою назад і підставив своє обличчя їй для огляду.
Оце його “мАла”, з наголосом на першому складі, вкололо свідомість, як шпилька. Лора насупилася, намагаючись витягти з пам’яті його образ.
…“МАла, пасони м’яча”…
…“Ну, ти й налякала мене, мАла”…
… “мАла”… — від цього слова защеміло у серці, відгукнувшись забутим спогадом пережитого.
Так говорив Степан, але перед нею сидів не він, отже…
— Бакеро?.. — невпевнено запитала Лора, і губи чоловіка розпливлись у широкій щирій усмішці, оголюючи білосніжні, ідеально рівні зуби.
— Так, — він кивнув і додав, прикусуючи губи, — Бонд казав, що ти стала красунею, але я не уявляв, що ти стала настільки гарненькою, Русалонько. Ти дуже гарна.
— Дякую… А Бонд — це хто? — запитала Лора, червоніючи від його слів.
— Степан Бондар — Бонд. Всі його тепер так називають. Відьмак якось не прижилось у новому колі, — Бакеро засміявся. — Він казав, що бачив тебе цього літа.
— Бачив? Дивно… Я не бачила його вже дуже давно. Відколи він закінчив школу і поїхав. Не знаю, де і коли він міг мене бачити, — сказала Лора.
Вона знала, що Степан бачив її з авто, але він не вийшов, і вона вирішила вдати, що не розуміє, про що Бакеро зараз каже.
— Бачив… Ти йшла така щаслива, з тортиком, до своєї подруги. Не заговорив, щоб не зіпсувати твій настрій. Не знав, чи ти ще сердишся… Тоді ж така накладка вийшла… Його батько, ти… ті плітки… — Бакеро став серйозним. Він дивився на Лору, як на доброго старого друга, якого давно не бачив і це для неї було дивно, бо друзями вони ніколи не були. — Дуже приємно побачити тебе знову… Такий собі промінчик сонця з забутого безтурботного дитинства, якого вже нема… Досить неочікувана зустріч… ДУЖЕ приємний сюрприз, якби…
Бакеро замовчав і піджав губи. Ніби хотів щось ще сказати, але передумав. Увагу Лори привернули руки Бакеро. Надзвичайно охайні і доглянуті.
— Ви прийшли поглянути на новий заклад? — поцікавився Бакеро після своїх роздумів.
— І це теж… Взагалі-то, ми прийшли після концерту відпочити, — сказала Лора, кивнувши на Руслана.
— Концерту? — здивувався Бакеро.
— У нас в медучилищі був конкурс талантів. Я танцювала.
— Танцювала? — він зацікавлено поглянув на неї. — А що саме, якщо не секрет?
— Танець живота… — сказала Лора, відчуваючи, як червоніє.
— Вау… — він прикусив губу, розглядаючи дівчину, від цього погляду вона вся стислася. Бакеро просто роздягав її очима, задоволено мружачись. — Хотів би я це бачити…
— Вау — це ще м’яко сказано, — вставив свою репліку Руслан, і брюнет повернувся до нього.
— Бакеро, — простягнув він руку до блондина.
— Руслан, — назвався, потискаючи руку брюнета.
— МАла, це твій хлопець? — повернув він голову до дівчини.
— Ні…
— Ми, поки що, лише добрі знайомі, — обережно вимовив Руслан.
Він уявлення не мав, хто сидить перед ним, і які у цього імпозантного чоловіка стосунки і зв’язки з Лорою, тому волів поводитись ввічливо і коректно.
— Ти дивись, мАлу мені не ображай, бо з-під землі дістану, — серйозно промовив до нього Бакеро, і Руслан, насторожено поглянувши на нього, кивнув.
— Бакеро, ти ще довго? — покликали його чоловіки, з якими він прийшов.
— Зараз! — брюнет дістав з кишені пальто візитницю і дав звідти Лорі картку. — Ось тобі моя візитка. Подзвони, коли матимеш час. Я буду дуже радий випити з тобою кави у місті і поговорити. Січень, щоправда, я не буду в країні, а в інший час — дзвони.
— Добре, — вона взяла картку і усміхнулася.