Вони ніколи раніше не спілкувалися в минулому і навіть не були як слід знайомі, але Лора знала, що саме Бакеро, разом з Костею, побігли тоді шукати телефон і викликати швидку. Така увага з його боку до її персони була неочікуваною. Він говорив про неї зі Степаном… Чому? Навіщо?
— Мда… — сказав Бакеро, підвівшись і повернувши одним рухом свій стільчик на його попереднє місце. — Бонд буде лікті кусати, що не потрапив сюди з нами.
— Чому ж він не потрапив? — запитала Лора, усміхнувшись, а всередині все затріпотіло в очікуванні відповіді.
— Та… його Фурія потягнула кудись. В останній момент, як завжди, — він зітхнув. — Ну, відпочивайте, не буду заважати. Подзвони мені, добре?
— Добре, — Лора кивнула, і Бакеро повернувся до тих, з ким прийшов. Якби не “його Фурія” — вона б сьогодні зустріла тут Степана… у цій кав’ярні… Але оце “його Фурія” водночас змінило тріпотіння на холод. Почути, що Степан не сам, було чомусь дуже неприємно, а ще обурювало: “Не заговорив, щоб не зіпсувати твій настрій” — яка небачена турбота… Відколи це його хвилює її настрій?
— Який тісний світ, — сказав Руслан, озирнувшись. — Куди не підеш — всюди знайомі. Хто це такий взагалі?
В його голосі лунали дивні нотки. От тільки Лора не розуміла, чи він був незадоволений, що у Лори в цій вишуканій кав’ярні є знайомі, чи це ревнощі?
— Він — друг хлопця, що врятував мені життя. По суті, він теж причетний до мого порятунку у певній мірі…
— О… А що трапилося?
— Я мало не потонула. Степан витяг мене з води і відкачав, а Бакеро побіг викликати швидку. Мене тоді забрали в лікарню, де я пробула майже місяць.
— Це було давно?
— Влітку 89-го… Наступного року, після закінчення школи, Степан поїхав з селища, Бакеро жив раніше на хуторі, де зараз живе — я не знаю… я їх обох не бачила дуже давно.
— Тому він назвав тебе Русалонька?
— Так…
— А чому Бонд думає, що ти на нього сердита?
— Ну… Ми дуже погано з ним поговорили останнього разу і після того більше не спілкувались… Він сказав…
У пам’яті спливла його гірка усмішка: “Та якби я знав, скільки помиїв на мене виллється, я б двічі подумав чи варто рятувати тебе!” Тоня їй потім розповіла про всі плітки, докори і цькування, котрі незаслужено накрили Степана в селищі. Виявляється, тоді у нього ще й батько застрелився. Навалилось усе разом… І вона зі своїм печивом приперлася… Стало, раптом, так соромно за свій наївний дитячий вчинок. Дивно, що Степан говорив з Бакеро про неї… Після того, як не вийшов з авто…
— Що ж він сказав?
— Неважливо…
— А як так сталося, що ти мало не втопилася?
— Хлопці затягнули мене і подругу на глибину. Там у мене трапилася судома. Степану довелося мене рятувати… Ну, знаєш, він старшокласник, а я мале дівчисько…
— Могла б вийти романтична історія, — усміхнувся Руслан.
— Оце навряд. Він старший за мене аж на сім років.
— Чоловік має бути старшим, — дещо напружено сказав хлопець.
— Ні, це не наш варіант. Степан не та людина. У нас точно нічого не могло б вийти, — Лора розгублено усміхнулася. — Його наші баби місцеві страх не любили. У нього гетерохромія і колобома лівого ока. Ду-у-уже важкий погляд… Він як школу закінчив — одразу ж виїхав з селища. Ніхто і не знає куди поїхав, а бабуся нічого не каже. Ніяких романтичних історій між нами бути просто не могло…
— Зрозуміло, — повільно сказав Руслан. — Але ти б хотіла?
— Руслане… — Лора з докором поглянула на блондина. Вона ніколи не думала про можливість будь-яких стосунків із Степаном, котрий уникав її весь той час, який жив у селищі і всі ці натяки Руслана вважала недоречними.
— Добре. Проїхали. Що там у візитці написано?
— Ім’я і номер телефону. Більше нічого.
— Ким працює не написано?
— Наче ні, — Лора вийняла візитку з кишені, поглянула і показала Руслану.
— Бакеро Гаїч… Незвичне ім’я.
— Нормальне. Він же циган.
— Він циган? — пошепки запитав Руслан, схилившись до неї, не приховуючи свого здивування. — Я думав якийсь італієць…
— Циган, — Лора посміхнулась. — Але він з осілих. Батько його — дуже хороша людина. Рідна мама Бакеро померла при пологах, а мачуха ростила його, як свого. У них дуже хороша родина.
— Будеш йому дзвонити?
— Ще не знаю, — Лора знизала плечима і, спіймавши на собі погляд Бакеро, усміхнулася йому у відповідь.
— Русалонько, я чекатиму твого дзвінка! — гукнув їй циган, піднявши свою каву, як келих. Лора у відповідь підняла свою каву.
Ці переглядини і “чокання” дуже не подобалися Руслану, і скоро вони пішли з закладу.