Після фінального концерту, де дівчата виступали знову, Руслан запропонував відвідати нову кав’ярню, що нещодавно відкрилася на Подолі.
— Звідки ти знаєш про відкриття нових закладів?
— Є знайомі, котрі тримають у курсі, — усміхнувся Руслан.
— Прикольно. У мене таких знайомих немає.
— Ти маєш мене, — попри усмішку і попередній контекст розмови, фраза прозвучала досить неоднозначно.
— Так, і справді, — усміхнулась у відповідь Лора, намагаючись перевести все на жарт.
Взяли дві кави, для Лори Руслан взяв Айріш, минулого разу їй сподобалася, і тістечка. Кав’ярня дуже затишна: у східному стилі з відкритою залою, також були кабінки. Вони сіли у залі, бо всі кабінки були або зайняті, або зарезервовані.
— Як тобі тут? — поцікавився Руслан.
— Дуже мило, — кивнула Лора, озираючись довкола. — Мені подобається. Атмосфера сходу добре передана, я думаю. Ніколи там не була, але якщо судити по фільмах… то дуже схоже.
— Я так і думав, що тобі сподобається. Ти сьогодні виступила дуже гарно і мала отримати гарне продовження дня, — сказав Руслан, накриваючи її руку своєю.
— Дякую, — відповіла Лора, поглянувши на його руку, і, повагавшись трохи, забрала свою руку з-під його.
— Щось не так?
— Все добре, — вона натягнуто усміхнулася. — Просто, все дуже швидко.
— Тобі неприємно?
— Незвично.
— В тебе ще нікого не було? — уточнив Руслан, не відводячи від неї погляду.
— Нікого, — сказала Лора, почервонівши.
— О… Ну, тоді не варто поспішати, обіцяю, я не підганятиму тебе, — він задоволено посміхнувся і відкинувся на спинку стільчика.
Руслан змінив тему, почав розповідати, що після Нового року у Лори буде практика з загального догляду. Що, як правило, студенти просто втрачають там час, але здати підписаний щоденник практики потрібно. От після третього курсу буде реальна практика, бо тоді вони підуть на підстанції швидкої допомоги і будуть їздити зі справжніми бригадами на виклики. Він був на практиці після третього курсу на першій підстанції, центральній, на Богдана Хмельницького, зараз теж там, а після закінчення йому пропонують залишитися фельдшером.
— Залишишся? — запитала Лора зацікавлено.
— Не знаю. Там цікаво, але фінансова віддача не дуже. Хоча… після роботи на державній швидкій легше потрапити до приватної.
— У мене батько працював водієм швидкої допомоги.
— Чому в минулому часі?
— Затримували зарплати… Моя мама — медсестра. Обоє — бюджетники… Батько поїхав на заробітки в Португалію.
— Зрозуміло… А зараз?
— Зараз він теж там. Тільки в нього вже інша родина, — сумно усміхнулася Лора.
— Мда… Ну на відстані почуття холонуть, це так…
— Ти так це кажеш… Є досвід?
— Так, трохи є, — Руслан усміхнувся.
— Розкажеш? — поцікавилася Лора, зробивши ковток кави.
— Не зараз, — він трохи напружився. — Іншим разом. Сьогодні твій день, маленька.
Лора подумала, що, можливо, були якісь стосунки і відстань їх зруйнувала.
Несподівано з’явилося дивне відчуття, що на неї хтось дивиться. Лора покрутила головою, роззираючись. Погляд зупинився на трьох чоловіках, що зайшли і розмовляли при вході. Один із них не відводив від неї очей. Він був досить високим, вище середнього зросту. Спортивної статури. Дуже гарно вбраний: чорні штани і шкіряні черевики, пальто на ньому видно, що дороге і сидить дуже добре, бордовий джемпер підкреслював смаглявість шкіри. Чорняве кучеряве волосся, середньої довжини, сіро-блакитні очі в обрамлені чорних вій, широкі брови, гарні риси обличчя. Щось дуже знайоме було в ньому, але, дивлячись йому прямо в очі, Лариса не могла зрозуміти, хто перед нею.