1996 рік
Вже розпався СРСР. Відбулося різке падіння рівня життя. Розгул злочинності, бурхливі розбірки між собою різних злочинних угруповань, поділ територій та сфер впливу. Інфляція. Так звані “грошові реформи” останніх радянських керманичів поглинули заощадження населення. Замість грошей — відрізні купони одноразового використання. Переважна більшість українців опинилася за межею бідності. Крихітну зарплату видавали навіть не купонами: хтось отримував каструлі, хтось — будівельні матеріали, а хтось — мінеральні добрива.
Колишня “наддержава” ламала долі як за часів свого існування, нещадно репресуючи, переселяючи та знищуючи мільйони людей, так і після свого розвалу продовжувала ламати, змушуючи громадян виживати у скрутних умовах, змінювати рід занять, виїжджати “на заробітки” за кордон, щоб мати можливість прогодувати свої родини, лишаючи їх тут. Часом, лишаючи назавжди.
Період 90-х більшість жителів селища пережили скрутно: витрати на харчі в багатьох родинах складали майже всі їхні мізерні сімейні бюджети. Виживали. У другій половині 90-х стало трохи легше, але не дуже і не всім.
Подруги виросли і цього року закінчили школу, 11-й клас. Далі — навчання. Як би важко не було, але життя йшло далі і перед дівчатами поставав вибір майбутньої професії.
Оскільки у Іри, Тоні і Юлі батьки працювали на залізниці, то для дівчат вибір був очевидним. Іра і Тоня вступали в Київський технікум залізничного транспорту, а Юля — в Український транспортний університет (тоді, нині Національний транспортний університет), на контракт. Могла собі дозволити.
Лариса мріяла вступити у Національний медичний університет імені О.О. Богомольця. Сама посилено вивчала фізику, українську мову і літературу та біологію, котрі потрібно було здавати на вступних іспитах.
Після того випадку, як мало не втопилася, Лора жодного разу ні купатися, ні розважатися нікуди не ходила. Ніколи. Навіть коли їхню школу вивозили кудись, а возили часто (в Кам’янець-Подільський, в Тернопіль, в Очаків, до Криму. Селище знаходилось у IV зоні радіоактивного забруднення і “дітей дуже активно оздоровлювали” — скільки на цьому відмивалося коштів — інше питання. Дітей РЕАЛЬНО возили), Лора ніяк не наважувалася скористатися всіма цими можливостями. Вона боялася. З Юлією, котра не вибачилась і робила вигляд, що не має стосунку до тієї історії, Лора майже не спілкувалася. Вони навчалися в одному класі, але спілкування було зведено до мінімуму. Тоня і Іра підтримували дружні стосунки і з Юлею, і з Лорою, от тільки разом четвірка вже не збиралася. Тільки трійцями у різних варіаціях. Страх повторення дурних жартів не дозволяв Лорі кудись поїхати зі школою хоча б один раз… Мама робила спроби її переконати поїхати — відмовлялася категорично. Хто буде її рятувати? Чи знайдеться поруч хтось, хто зможе допомогти?
Ларисі іноді снився сон, що вона тоне, а поруч нікого немає. Тоді вона прокидалася вся в холодному поту. Іноді у сні був Степан, котрий то пропливав повз, ігноруючи, то витягав її і починав сваритися, що вона запливла так далеко, і не давав їй можливості щось пояснити. Такі сни снилися рідко, але пригніченого настрою вистачало на тиждень.
Поїхати родиною можливості не було, бо заробітну плату бюджетникам затримували на великі періоди. Тоді в нагоді ставали їхні горіхові дерева, котрі рясно родили в ті роки. Горіхи міняли на необхідне чи продавали. Жилося важко. Батько працював водієм на швидкій, добу через три, решту днів — в бригаді будівельником. Почала дуже хворіти бабуся, батькова мати. Цукровий діабет ускладнився виразками на ногах. Грошей катастрофічно не вистачало, і Володимир, батько Лариси, був змушений залишити родину та поїхати на заробітки в Португалію. Будівельником. Згодом “добрі люди” привезли з далеких країв звістку, що батько знайшов там собі іншу жінку, і та народила від нього доньку. Гроші він не припиняв висилати, “для дітей та мами”. Коли бабуся померла, то суми, що висилав батько, з кожним разом ставали все меншими і меншими, а коли Лариса закінчила школу — він став посилати гроші раз на півроку, 100 євро. Цього було мало для життя двох дорослих доньок і дружини, але вони навчилися жити скромно і економити на всьому. Мали город, горіхи… Без батька було важко, та Володимир зробив свій вибір. Він обрав іншу сім’ю.
Мама так само працювала медсестрою у лікарні. Після звістки про зраду чоловіка жінка замкнулась у собі і стала “чужою” своїм дітям, почала палити і частенько випивати. Жили вони в батьковому будинку, повертатися він не збирався. Мама спалила всі його речі, з дітьми майже не спілкувалася. Найважче було Тетяні, котра не розуміла, чому мама її більше не любить, і чому батько їх залишив… Звинувачувала себе, що вона не досить хороша донька. Лора намагалася пояснити сестрі, що її вини в цьому немає, просто їхні батьки зробили одне одному боляче, і ця образа отруює життя і їм самим, і їхнім дітям. Так вийшло. Тетяна часто плакала в обіймах сестри. Її звичний світ руйнувався на очах, і юне серце рвалося на шматки, не маючи сили завадити цій руйнації.
Про те, щоб вчитися на золоту медаль, Лора вже не думала. Не мала на це ні часу, ні сил. Проблеми в родині почалися, коли вона була у 8-му класі. Лора мусила займатися будинком, городом, сестрою, бабусею (поки та була ще жива) та мамою, витягаючи її з наливайок і забираючи п’яну з вулиці у різні пори року. А ще… Хризонівна занижувала їй оцінки. Своєрідна помста бабусі за онука, от тільки Лариса не розуміла суті своєї провини. Наважитися запитати вчительку, чому та так чинить, не могла.