Мама Лариси, повернувшись з роботи, дуже засмутилася від почутих новин. Такий вдалий початок іспитів раптово перетворився на повне фіаско. Була п’ятниця і будь-які дії вирішили відкласти до понеділка.
Ввечері знову прийшла Тоня і повідомила, що Ірина — невістка Хризонівни, Степанова мати — померла.
“Відмучилася” — зі знанням справи казали баби, сидячи біля труни. Ті самі, котрі називали її сина “бісовою дитиною” і “відьмаком” та виживали з селища.
Лариса з мамою і сестрою були лише на прощанні наступного дня. На кладовище не пішли, на обід теж не лишалися. Лора дуже хвилювалася, щоб мама не напилася там, тому і не пішли.
Увечері до них прийшла Тоня і сказала, що Степана так і не було. Невідомо, чи він взагалі знає, що матері не стало. Тоня з матір’ю і Хризонівною довго сиділи, розмовляли. Літній жінці не було з ким поговорити, тому виливала душу сусідці. Звісно, говорила про онука. Єдиного родича, що в неї лишився. Виявляється, він перші роки вчився в Москві, потім, після розвалу СРСР, перевівся у виш до Києва, але Хризонівна не казала звідки і куди саме. Вже працює, не сказала де, але робота якась ризикована і Хризонівні не подобається. Ще проговорилася, що її син Сергій, Степановий батько, давно застрелився. Про це повідомили військові і міліція, котра приїздила на отих самих “бобіках” за день до того, як Лариса мало не втопилася. Причини такого вчинку Хризонівна не називала, але сказала, що Степан дуже сердився на батька за слабкість, що він “втік” таким способом від проблем і залишив їх самих. Наступного дня він врятував Ларису, і почались оті всі розмови і смикання хлопця. Навалилося все разом…
— Я ж бачила, що з ним щось не так… — Тоня покивала і прикусила губу. — Виявляється, у нього тоді помер батько.
— Це все одно не давало йому права так поводитися зі мною, — сказала Лора, повертаючи чашку в руках. Згадка про Степана сколихнула в серці забуту образу.
— Хлопці… Вони імпульсивні… — зітхнула Тоня. — До речі, про хлопців, дядько Максим сказав, що можна спробувати подати документи до медучилища.
— До медучилища? А в них вступна кампанія ще не закінчилася? — перепитала Лора.
— Ну, він каже, що, як правило, вона там має пізніше закінчуватися, типу щоб підібрати тих, хто не вступив у виші, — знизала плечима Тоня.
— Точно. Де мій довідник? — Лариса підхопилася. Знайшла довідник і карту Києва, щоб шукати адреси.
Дівчата вдивлялись у карту, розшукуючи місця розташування училищ. Їх виявилось у Києві чотири. З точки зору Лариси найзручнішим у плані “добиратися до місця призначення” було медучилище №2 — електричкою до станції Борщагівка і там хвилин 10-15 пішки. Без міського транспорту. Було вирішено: у понеділок їде.
Вступна кампанія в медучилищі ще тривала. Останній тиждень. Подала документи на лікувальну справу, щоб стати фельдшером. Біологія усно і диктант. Отримавши розклад іспитів, Лора щаслива повернулась додому. Училище їй сподобалося, і в нього вона таки вступила на бюджет. Побачивши себе в списках зарахованих, дуже зраділа.
Приїхавши електричкою в селище, Лариса поспішила в магазин за тортиком, а потім — до Тоні, щоб поділитися радісною новиною. Мама була ще на роботі, останнім часом, на щастя, майже не пила. Дуже хотілося розповісти комусь про успіх. Всю дорогу не могла приховати радісну посмішку, що сяяла на її обличчі.
Біля подвір’я Хризонівни стояв чорний позашляховик із затемненими вікнами. Лора намагалася не дивитися на машину, обережно оминула здаля, особливо не розглядаючи — не була падка на авто і страшенно їх боялася, бо чула багато різних історій про те, як дівчат затягували в такі машини. Озирнулася на машину лише біля хвіртки подруги. Було відчуття, що звідти за нею хтось стежить. Може здалося? Але лиш вона зайшла у двір — авто рушило з місця. Таки там хтось був…
— Вітаю! — Тоня радісно обійняла подругу, почувши новину.
— Це все завдяки тобі і дядьку Максиму, — усміхнулася подруга.
— Ой, скажеш. Ти ж сама іспити здавала, а не він чи я, — сказала Тоня визирнувши у вікно. — О, вже поїхав…
— Хто? Дядько Максим?
— Степан! Степан сьогодні приїжджав. Їздив з бабусею на кладовище. Він був за кордоном, коли його мама померла. Приїхав, як тільки повернувся в країну.
— Степан? На такій великій чорній машині?
— Так. Ти його бачила? — перепитала подруга.
— Машину — бачила, а його самого — ні. Хоча він мене бачив…
— Звідки ти знаєш?
— Ну, я йшла до тебе — машина стояла. А коли я відчинила твою фіртку — машина поїхала… Він був всередині і не вийшов. Мабуть, досі жалкує, що врятував мене…
— Не думаю. Дивно, що не вийшов. Він же питав про тебе! “Як там Русалонька?” Уявляєш? Назвав тебе Русалонькою! Я сказала, що ти в медунівер не вступила, що поїхала дізнаватися сьогодні результат у медучилище, але я була впевнена, що ти все здаси. Говорив нормально. Усміхався. Казав, що радий мене бачити, що я виросла.
— Він з тобою завжди нормально говорив.
— Ну, так… А знаєш, Степан змінився. Став такий мО́цний, — Тоня підняла руки, демонструючи біцепси. — Погляд, правда, все такий же дивний. Я вже трохи відвикла від його очей. Де працює і чи одружений — не сказав. Лише усміхався і казав: “У мене все добре”. Дивно, чому ж він не вийшов?..
— Давай не будемо про нього говорити. Якби хотів… нічого ж не заважало вийти з машини і хоча б привітатись, але він цього не зробив, — Лора поморщилася, згадавши лютий погляд хлопця і його слова тоді. — Давай змінимо тему.
— Ну… давай. Я зараз поставлю чайника. Якого ти там тортика принесла?
— Празький… — зітхнула Лора. Вся ця ситуація зі Степаном засмутила її, і настрій зіпсувався. Минуло стільки років… Невже вона настільки йому огидна, що він не зміг просто сказати їй “Привіт”?
Перед початком занять в училищі була практика. Підмітали, мили, одним словом, студенти прибирали і готували навчальні корпуси до навчання.
З початком занять життя подруг круто змінилось. Юля жила в Києві у рідні. Іра і Тоня перший час жили в гуртожитку. Вони регулярно просипали пари й вечорами дозволяли собі розважатися, за що отримували “наганяї” від майстра групи. На вихідні їздили додому, і в неділю ввечері, або ранком понеділка, везли торби з харчами в гуртожиток. На наступні вихідні знову їхали додому. Після першого семестру — їздили з дому, бо їхні батьки були “дуже незадоволені” навчанням доньок.
Лора не жила в гуртожитку і їздила щодня з дому на навчання, а ввечері — додому, втрачаючи на дорогу майже дві години часу щодня, тому намагалася в електричці вчитися. Вчилася вона дуже добре. З’явилися нові друзі. Небагато, але з’явилися. Так сталося, що більша половина її групи була з медичного ліцею, і всі були добре між собою знайомі та тримались одне одного. Тому ті, хто був “не з ліцею”, кучкувалися вже між собою. Переважно, у групі навчалися дівчата. Щоправда, з двадцять восьми студентів у групі, якимось дивом, було аж вісім хлопців.
По великому секрету Лорі розповіли історію про ліцеїстів. Одна дівчина, з паралельної групи, прийшла до завідуючої відділенням брати дозвіл на перездачу і почула під дверима, як та розмовляла з якимось викладачем. Почута історія була про те, як ліцеїсти “покарали” викладачку в ліцеї, підмішавши їй оксибутират натрію і потім потішалися над жінкою, котра почала себе не зовсім адекватно поводити. Спочатку вони сміялися, бо сплутана свідомість жінки і її поведінка видавалися їм потішними, а потім, коли у жінки почалися судоми, трапилося сечовиділення і почалося блювання — викликали їй швидку допомогу. Міліція приїздила, всіх допитувала, але спільники мовчали і ніхто нікого не видав. Ці ліцеїсти — ще та банда… Слід бути ДУЖЕ обережними з ними.
Пощастило з одногрупниками…