Вже коли дівчата були в 11-му класі, Тоня зустріла стару Корнієнчиху біля магазину. Жінка поцікавилася, як у Ільченків справи — Тоня сказала, що “потихеньку”. І почула від старої, що Лариса мусить піти до церкви і висповідатись у гріхах, бо нещастя у її родині відбуваються через зв’язок дівчини з Відьмаком.
— Який зв’язок? — здивувалася Тоня. Вона знала, що подруга не бачила Степана вже багато років, відколи він закінчив школу, і не розуміла, про що говорить стара.
— Як це який? Він її з води витяг? Штучне дихання робив? Виходить, вона з ним цілувалася…
— Що?!
— Не роби такі очі, він же її торкався всюди. І руками, і губами. Ото через це і нещастя у родині, бо він її занапастив, — кивала Корнієнчиха з поважним видом. — Колись люди таких, як він, і близько до себе не підпускали, а ми ж тепер такі всі добрі й гуманні, пригріли змія в селищі…
— Бабо Ганно, я не знаю, що ви там вживаєте, але штирить вас добре! — сказала Тоня і чимдуж помчала від божевільної бабці, котра щось кричала їй услід. Звідки у людей взагалі виникають такі ідеї? Як можна порівнювати реанімацію з поцілунками? Степан повернув Лору до життя — та була йому вдячна за порятунок, хоч життя останнім часом і не дуже щасливе…
Розповідаючи про цю зустріч, Тоня сміялась і хапалася за голову.
— На вигляд — наче нормальні люди, а в голові — одне лайно… А ще до церкви людина ходить. Жистяк…
Без медалі, Лора мусила здавати вступні іспити, а не проходити співбесіду.
Першим іспитом у Лори була фізика. Дівчина дуже нервувала, і Тоня з Ірою визвалися поїхати з нею. Всю дорогу подруги дрімали в електричці, доки Лора намагалася повторювати формули, нервово заламуючи пальці. Так, дівчата знали, що доведеться декілька годин посидіти під універом, тому взяли з собою пару жіночих романів, щоб зайняти себе читанням. Але ж після іспиту можна буде прогулятися містом… Так подруги і зроблять.
Отримавши завдання, Лариса полегшено видихнула.
1. Рівномірне прискорення.
2. Електрорушійна сила, закон Ома для повного кола.
3. Задача на закон Архімеда.
Написала все на чернетці. Переписати у чистовик не вистачило трохи часу, тому здала все разом. За цей іспит Лора отримала “4” бали з п’яти можливих.
На наступний іспит вона поїхала вже сама. Це був іспит з української мови і літератури. Твір. Давалося декілька тем на вибір і Лора обрала “Лісову пісню”. Написаний твір їй дуже сподобався. Була впевнена, що його зарахують. Ну, щонайменше “3” вона отримає точно, і цього буде цілком достатньо, щоб отримати допуск до наступного іспиту. А біологію вона вже точно здасть…
Приїхавши за результатом, не побачила себе у списках… “Тему не розкрито” було написано під її роботою, у котрій не було жодного виправлення.
З важким серцем Лора забрала свої документи. Їй запропонували контракт, але таких грошей родина не мала, тому похитала головою і пішла…
Сльози текли рікою з її очей. Вона витирала їх рукавами светра. В електричці до неї підсів якийсь літній чоловік і почав її розпитувати, що трапилося… Дізнавшись, почав заспокоювати, а потім став торкатися то її плеча, то щоки, дивно посміхаючись і запрошуючи до себе “в гості”. Ці дотики були неприємні і напружували Ларису. Вона рішуче підвелась і пішла до тамбуру, нібито на вихід. Вийшовши на зупинці з вагону на перон, вона одразу ж перейшла у сусідній вагон. Там сиділи знайомі жіночки з маминої роботи, і вона підсіла до них. Чоловік знайшов її і в цьому вагоні, та підійти не наважився. Сидів всю дорогу мовчки і витріщався на неї.
— Якийсь збоченець! — обурювалася Тоня, коли Лора розповіла їй про чоловіка. — Слід було з тобою поїхати…
— Від нього я втекла. А от що робити з навчанням?.. Мама засмутиться… Хоч би не запила, — зітхнула Лариса. — Потрібно шукати роботу…
— Дивно якось. Ти краще за інших писала твори в школі. А можна якось оскаржити результат?
— Не знаю… Отже, не найкраще я твори писала… не навчилася так, як слід…
— Я запитаю у дядька Максима, може він щось порадить…
— Це хто? — підняла на Тоню погляд Лариса.
— Це… Ну, це один мамин знайомий. Ветеринар.
— Знайомий мами? — посміхнулася, уточнюючи, подруга.
Мама Тоні в грудні стала вдовою. Її чоловіка, батька Тоні, вбило струмом. Електрочайник. Мама багато разів казала, що чайник “пробиває” і його потрібно чи поремонтувати, чи викинути і купити нового, але… все не було то часу, то коштів, а тепер нема і чоловіка… Тому згадка “дядька Максима” наштовхнула Лору на уточнення: лише знайомий чи таки щось більше.
— Для мами — просто знайомий, але він такий класний, — замріяно сказала Тоня.
— Класний… — повторила Лора, спостерігаючи за подругою. — Я його знаю?
— Ну, його сестра працює разом з мамою. Він переїхав до нашого селища три роки тому з Черкас, живе біля Юльки…
— І чим же він такий класний?
— Чим?.. — так само замріяно говорила Тоня. — Всім…
— О, подруго… та ти закохалася… — усміхнулася Лариса.
— Так, — зітхнула дівчина. — Я нікому цього не казала, але тобі — можна… Це якесь божевілля. Він старший. Він одружений. Дітей, щоправда, нема, але ж є дружина…
— Скільки йому років?
— 32…
— Він знає про твої почуття?
— Не знаю, але якщо буду так ніяковіти при ньому, то скоро знатиме, — Тоня закусила губу. — У мене все всередині завмирає, коли я його бачу. А коли він говорить, то серце з грудей вистрибує. Це так… так… І я не знаю, що мені робити.
— Ой, Тоню… я теж не знаю, що тобі порадити. У мене з хлопцями ніяк.
— Та в мене теж було ніяк, донедавна… Ну, і тут не хлопець, а дорослий чоловік. А в тебе, Лоро, могло би бути з хлопцями все добре, якби ти хоч кудись виходила. Сидиш вдома постійно, тільки вчишся. Нікуди не ходиш, не їздиш. Хто ж тебе отут вдома побачить? Ти ж красуня, Лоро…
— Та яка я красуня?.. — відмахнулася дівчина.
— Справжня. Ти поглянь на себе у дзеркало! Тобі обов’язково потрібно знайомитись і зустрічатися з хлопцями, а не ховатися від них.
— Ну, думала піду вчитися, познайомлюся з кимось… А бач, не вийшло…
— Щось придумаємо.