У Лариси почалася практика і вона після неї кожного разу заходила до Тоні. Було незвично їздити на виклики зі справжніми бригадами. Різними: і лінійними, і спеціальними. Були виклики на носові кровотечі, біль у животі, забої, переломи, інфаркти, інсульти, ножові поранення, транспортні пригоди, вуличні… Перші два тижні минули для Лори дуже швидко — їй було цікаво. “Небо-6” — їй подобалося. Та якось на ДТП, біля мосту над проспектом Перемоги (метро Берестейська), вони приїхали разом з бригадою з центральної підстанції на допомогу лінійній бригаді іншої підстанції. Постраждалих було четверо, тому машин попросили ще.
Вийшовши з машини Лора відчула на собі здивований погляд.
— Ларисо, ти?
— Руслан?
— Шикарно виглядаєш. Навіть не впізнав, — усміхнувся блондин, розглядаючи її.
— Дякую. Ти теж маєш гарний вигляд.
Помітивши каблучку на її пальці Руслан усміхнувся.
— Відьмак?
— Так…
— Ларисо, діставай шини, будемо фіксувати ногу, — гукнув до неї фельдшер її бригади, котрий оглядав потерпілого.
— Мені потрібно працювати, — вона винувато усміхнулась і відчинила двері машини.
— Радий був тебе зустріти, — гукнув Руслан їй до неї в машину і пішов до своєї бригади.
Лариса видихнула. Зустріти колишнього було неприємно.
Степан в цей час сидів на кухні проглядаючи в ноутбуці фото документів з архіву КДБ. Частина оригінальних знімків була кольорова, частина — чорно-білі.
Сліди крові по квартирі красномовно говорили про те, що відбувалось в їхній квартирі дві останні доби життя Сергія Бондаря. Хтось його вбивав, насолоджуючись процесом…
Гортаючи фото, Степан звернув увагу на одне кольорове фото, у відображенні серванту якого потрапила тумба біля ліжка… Насупившись, придивився до відображення. Занадто знайомий силует предметів… Але це може бути викривлення. Почав перебирати стос копій фото, вишукуючи потрібне, де буде видно не відображення, а саму тумбу. Ось тумба, але лампа закриває собою те, що стоїть за нею. Не те, знову не те і от… потрібне фото знайдене. Степан прикипів очима до чорно-білої фотографії. Потім знайшов це саме фото в ноутбуці. Збільшив…
— Ах ти ж сука… — повільно промовив він не відводячи очей від збільшеної на екрані ділянки фото, де з-за лампи, у напівтіні, присунутою до стіни стояла склянка, забризкана, як і все довкола, кров’ю від пострілу… а на ній… лежала чайна ложка. Опуклою стороною вниз.