Аліса розглядала Степана і відверто фліртувала. Вона була гарною, можливо, раніше він би проявив до дівчини цікавість, але зараз Степан дивився на Алісу, котра аж занадто себе пропонувала і розумів, що дуже скучив за своєю Лорою… є можливість розрядки, але зраджувати зовсім не хотілося.
— Стефане, а ви одружені чи зустрічаєтеся зараз з кимось? — запитав його Влад, помічаючи цікавість доньки.
— Моє особисте життя не є частиною нашої угоди, тому я не маю наміру відповідати на це ваше питання, — сухо відповів він.
Влад відкинувся на спинку крісла і ще раз поглянув на Степана.
— Мені подобається ваш підхід… У вашій біографії я не знайшов згадки про одруження, згадувалися дівчата, але за теперішній час — невідомо… Хотілось би знати, чи не будете ви квапитися, щоб повернутися до своєї дами серця, коли ви будете потрібні в іншому місці?
— Не хвилюйтеся. Це жодним чином не впливатиме на наші справи. Кіра Дмитрівна може підтвердити, що особисте життя раніше жодним чином не впливало на виконання мною покладених на мене зобов’язань.
— Це так, — кивнула Фурія, — робота виконується. Але Стефан, іноді, дуже швидко змінює своє місцезнаходження, щойно був і вже немає.
— А якщо буде потрібен?
— У перервах між вильотами — мій вільний час. Його я використовую на власний розсуд, — сказав Степан і поглянув на Влада, відчуваючи зацікавлений погляд Аліси, але не поглянув на неї. Невже донька в курсі справ свого батька?
— А раптом потрібно щось вирішити, що може стати на заваді?
— Що ви маєте на увазі?
— Конфлікт з правоохоронними органами, наприклад… Вже ж заарештовували судна. Італійці дуже прискіпливі в цьому питанні…
— Якщо таке трапиться — моїх повноважень для вирішення таких проблем не вистачить. Хоча, за той час, що цим займаюсь — не було жодних проблем. Ми використовуємо перевірені маршрути і безпечні стоянки, які дозволяють нам уникати подібних ситуацій.
— Тобто, у вас все домовлено?
Степан кивнув.
— Єдиною перешкодою для виконання мною домовленостей може бути поранення чи моя смерть.
— Поранення? — здивувався Влад і посміхнувся. — Хіба вас там не носять на руках?
— Дивлячись де, — Степана починав дратувати цей чоловік, що дивився на світ через рожеві окуляри, вважаючи, що якщо у нього є можливість дістати зброю, то він важлива людина, — якщо маєте бажання — можу провести вам екскурсію, щоб ви на власні очі побачили реальний стан речей у Африці.
— Бажаю, — Влад не приховував свого ентузіазму.
— Тоді домовились, — Степана це веселило. Я ж тобі влаштую таку екскурсію, що ти запам’ятаєш її на все життя… Аліса поцікавилась чи можна і їй — ні, не можна, батько проти. Таки донька в курсі справ…
— А ви б не хотіли переїхати жити до Росії, Стефане?
— Ні.
— Чому? Тут же ширші можливості.
— Наразі мене все влаштовує вдома.
Повернувшись в готель, Степан відкрив міні-бар і вперше за тривалий час напився. Вранці у нього боліла голова і він у найпаскуднішому настрої поїхав до аеропорту, але алкоголь дав відпочити його мозку хоча б одну ніч.
Приїхавши ввечері до Лариси додому, несподівано зустрів на подвір’ї її батька. Той сидів під літньою кухнею і курив. Був трохи напідпитку.
— Добрий вечір, — привітався він з чоловіком.
— Здоров був… — відповів Володимир і поглянув на майже зятя, — Лора на городі, — кивнув він за будинок.
— Дякую, — Степан пішов у вказаному напрямку. Вже починало сутеніти, а Лариса з Тетяною ще щось сіяли.
— Ліхтарика дати? — запитав він, усміхаючись і Лора, облишивши маленьку сапу і пакетик з насінням кинулась до нього.
— Степане, ти приїхав, — говорила Лариса, пригортаючись.
— МАла, я ж сказав, що їду не на довго, — він міцно обійняв свою Наяду, котру не бачив лише чотири дні, а здавалось, що цілу вічність.
— Мій батько повернувся…
— Я бачив.
— Матір Лесі приїздила в листопаді в Португалію, оформила всі папери… тіла перевезли в Україну і поховали. Він поїхав з донькою до них жити, але почав пити і теща лишила онучку собі, а його вигнала… приїхав до нас.
— Поводиться тихо?
— Так. Сидить днями під виноградом біля літньої кухні. П’є собі тихо і плаче…
— А мама як?
— Мама тримається осторонь. Їсти тільки іноді його кличе, бо на одній горілці ж довго не протягне. Коли трохи супу поїсть, а коли — ні. Шкода його…
— Як твоя практика? — змінив тему, бо Лариса починала виправдовувати свого батька.
— Все добре. Їздили сьогодні на підстанцію. Познайомились. Завідуючу підстанції звати так само, як і нашу заввідділенням в училищі — Наталія Михайлівна, — Лора усміхнулась, — нам склали графік…