Степан тримав в обіймах свою маленьку Наяду і, милуючись, слухав її захоплену розповідь про двоповерхову будівлю підстанції — стару, але таку цікаву, про машини — Газелі… Про те, де є кімната водіїв на першому поверсі, де поповнюють медикаменти, про диспетчерську на другому поверсі з великим скляним вікном, як у кіно, про окремі фельдшерські кімнати для чоловіків і жінок, у лікарів — свої… Про те, що їх попередили, що в машинах спекотно, щоб брали змінний одяг, про те, скільки лінійних і спецбригад на цій підстанції…
— Ти мене слухаєш? — уточнила Лора згодом, дивлячись на його задумливу усмішку.
— Так, мАла, я тебе уважно слухаю. Три спецбригади: спеціальна кардіологічна, інтенсивної терапії і інтенсивної терапії та реанімації. А яка між двома останніми різниця?
— Е… А я ще не знаю, — Лора винувато посміхнулась.— Як я зрозуміла, на БІТах, наче, немає санітара… Чи його взагалі нема чи то сьогодні просто не було… Тільки лікар і фельдшер… ну і водій, — вона поглянула в той бік, де сидів батько. Він же колись працював водієм на швидкій…
— Сподобалось знайомство?
— Та-а-ак, — протягнула Лариса, — мені в середу і четвер на практику. Хочеться, але трошки страшно…
— Все буде добре. Ти ж у мене молодець…
Лариса нічого не відповіла, просто поклала голову йому на груди. Він приїхав — і це головне. Питань не ставила. Хотіла, але боялася почути невтішну відповідь, тому мовчала. На ніч Степан забрав її до бабусі, бо на завтра були плани тут, на місці. Розлука обом далась важко, тому зустрівшись та лишившись наодинці не могли відірватись одне від одного. Вони майже не розмовляли… Заснули на світанку.
Наступного дня, 9 травня, батьки Бакеро святкувала річницю весілля і Степан з Ларисою були запрошені також. Купили гарного конверта, Степан вклав туди долари. Лора не простежила скільки саме купюр лягло всередину, але точно більше трьох.
— Дядько Іван хоче собі маленького гумового човна, щоб рибалити. Я уявлення не маю скільки він коштує, сподіваюся, що вистачить, ну, а ще ж мама-Галя, щось, мабуть, хоче, — усміхнувся Степан, заклеюючи конверт, — Ти підпишеш? Бо у мене почерк не дуже.
— Що написати?
— Не знаю, щось просте. Гаїчам від Бондарів, — він усміхнувся, спостерігаючи за її реакцією. Лариса усміхнулась, а в її очах від хвилювання заблищали сльози. Вона нічого не запитувала, хоча дуже хотіла… — Все в силі, Лоро, єдине, що липень у мене буде зайнятий. Тому, давай перенесемо на весілля вересень. Ти ж не проти?
— Ні… — збентежено промовила Лариса.
— Не плакати, — він нахилився і поцілував її у щоку.
— Я так боялася…
— Не бійся.
Великий стіл, шумна родина, Бакеро розповідав про роботу, котру йому запропонували в Англії, що йому пропонують контракт і він планує погодитись. Із Степаном він останнім часом не спілкувався. Якось не було можливості зустрітися. Постійно виникали якісь справи то в одного, то в іншого.
— Як вони на тебе вийшли? — поцікавився Степан.
— Ну я ж минулого року їздив на підробітки і один менеджер з того казино зараз працює тут — він і запропонував, — відповів Бакеро і повернувся до інших гостей.
— Ти добре знаєш його?
— Добре, Бонд, не хвилюйся, там все гаразд, — циган усміхнувся і знову відвернувся до гостей.
— Ти думаєш, це Фурія? — тихо запитала Лариса в нього.
— Давай пройдемося… — запропонував Степан, і вони вийшли з-за столу та пішли до вже знайомої гойдалки біля урочища. Сіли, обійнявшись.
— Я не виключаю участь Фурії у цій справі. Бакеро — хороший дилер, але відверто кажучи, є кращі. Це може бути пасткою, а може і не бути. Вона затіяла якусь дуже дивну гру і я не до кінця розумію, що відбувається… Але я розберуся.