Людмила Василівна дочекалася Ларису з літнього душу, сидячи на кухні.
— Що у тебе з ним? — запитала матір.
— Не знаю… Ми подобаємось одне одному, але він нічого не каже…
— Ти з ним… — матір питально поглянула на доньку.
— Лише цілувалися, — сказала Лариса, відчуваючи, що почала червоніти.
— Ти у мене доросла дівчина… розумна, але він Бондар. Вони всі занадто кручені і високої про себе думки.
— Степан — не такий…
— Всі так кажуть, Лоро. А потім відкриваються очі… забороняти тобі нічого не буду, з таким батьком як у вас — це марне діло… Моя умова та сама: роби що хочеш, тільки без наслідків. Ти мене почула?
— Почула…
— Я спати. Завтра на добову зміну. Не забудьте Біма ввечері погодувати. І смородину завтра гляньте… може вже там щось можна зібрати, доки шпаки не обдовбали… щоб їх вдавило… минулого року майже всю з’їли…
— Завтра ти на зміну?
— Так. Вже Інка з відпустки виходить. А що там Степанова рука?
— Майже затягнулося…
— Добре. Добраніч.
Лігши у ліжко, Лора не могла заснути. Вона крутилась і постійно згадувала їхнє пробудження на гойдалці, його слова… Їй так хотілось, щоб Степан був зараз поруч.
І мама… зовнішня схожість Лори з батьком — постійний привід для нагадування про його зраду… Після того, як вона почала зустрічатися з Русланом, вона постійно застерігала Лору, щоб не дивилася на інших, щоб не зраджувала, бо вона ж “копія свого батька”… Якби Руслан виявився не таким, яким він виявився… то мама б зараз винесла їй мозок, що вона кинула його через Степана, хоч насправді це бажання у неї визрівало ще до того, як Відьмак знову з’явився в її житті… Так хотілося, щоб назавжди…
Вранці, доки не почалася спека, дівчата зібрали ранню смородину з кущів, бо шпаки вже почали її клювати. Вирішили зварити варення, проте зіткнулися з проблемою — цукру майже не було. Витрусили всі можливі місця з метою виявлення коштів — кишені, сумки, скарбнички, і назбиравши достатню для купівлі пари кіло цукру суму, Лариса побігла в центр. Тетяна лишилася перебирати ягоду.
Була субота. Потроху почали електричками приїжджати дачники, переважно літні люди і ті хто не мав власного авто. Вони скуплялися на продуктових лотках, щоб були запаси до вечора неділі чи ранку понеділка…і тим самим створювали натовп на привокзальній площі і базарі. Лора пройшла до продуктових розкладок і стала у чергу біля крайньої, за якою починався ряд кіосків. Раптом почула своє ім’я. Прислухалася. Хтось розмовляв за палаткою.
— Ноги розставляти почала… Он і в Києві у клубі нічному бачили… Терлася там з якимось. Пішла по руках…
— Шкода, Лариса така ж розумна і гарна дівчина.
— Та де там розумна? Вона у старших класах ледь вчилася, батьки — непутящі і Лорка така сама..
Лариса зазирнула за палатку і не повірила своїм очам. Там, у холодку під деревами, стояла донька її колишньо класної керівниці Надії Феофілівни — Маша, котра цього року закінчила школу — мила тиха дівчина (принаймні такою її Лариса знала) і Валя — сусідка та водночас двоюрідна сестра Ірини (матері були сестрами), а також двоюрідною сестрою Маші (батько Валі і мама Маші — рідні брат і сестра). Валентина була симпатичною дівчиною, 20 років, з палким бажанням вийти заміж за забезпеченого, розумного і вродливого чоловіка, про що повідомляла мало не на першому побаченні, чим викликала у кандидатів ступор. Після школи Валя закінчила технікум, вивчилася на бухгалтера, але поки “нормальної роботи” не знайшла — працювала продавчинею у одному з кіосків Андрія Горбача і зараз вона стояла біля прочинених дверей цього самого кіоска та курила. Стояли кузини боком до Лариси і Валя диміла цигаркою на Машу.
Лора відчула як від обличчя у неї відступила кров. Звідки вона знає про клуб? Ірина розповіла? І що значить “з кимось”? Невже не впізнали Степана?
Лариса відійшла трохи назад, до черги, але вуха все одно прислухалися до розмови за палаткою.
— Просто вона ж не мала часу на навчання, її бабуся хворіла, — намагалася виправдати її донька вчительки.
— Ну що ти як маленька? Та вже пів селища знає, що зараз її Відьмак тягає, не ховаються навіть. Машину перед їхньою халупою ставить і з вечора до обіду в неї. Уявляєш? Машка… Там таке-е-е тачило-о-о… Ти б бачила…
— Аж до обіду? — дівчину вражала не машина, а час.
— Так! А нещодавно якийсь з райцентру був. Ірка казала — красунчик, та Лорці не вгодив. А скільки ми не бачили? Там, у Києві, вчиться і ніхто ж не знає що робить.
— А Хризонівна як реагує?
— А що Хризонівна? Це ж Степан Лорку трахає, а не вона його… — засміялася Валентина.
Ларису гукнула жіночка, котра займала за нею чергу. Вона вже й забула після почутого, що взагалі тут робить… забула про те, що стоїть у черзі.
— Дівчино, що вам? — запитала продавчиня.
— Цукор… — Лора простягнула розгублено гроші.
— Скільки? На всі?
— Так…