Поставивши цукор у торбинку Лора відійшла у бік. Плітки… Ну яка кому різниця що вона робить? Навіщо людям додумувати те, чого не знають? Машина стояла, Степан приходить… Але ж між ними нічого ТАКОГО досі ще не було!.. А Руслан… Було бажання втекти і сховатися, та всередині Лори почала піднімати голову образа — це все неправда… Вона розвернулась і пішла до дівчат.
— Привіт, Машо, привіт, Валю.
— О, привіт, — Валентина вишкірилася.
— Ви тут, часом, не мені кісточки перемиваєте?
— Придумаєш теж, — похитала головою Валя, нервово сміючись. Маша опустила погляд і мовчала.
— Та я тут трошки почула, як ви обговорюєте мене, Відьмака, його машину… і підійшла дещо сказати з цього приводу.
— Справді? — Валя поглянула на Ларису очікуючи що ж та скаже. Лариса наблизилась до обличчя Валентини і стишено промовила:
— Заздри мовчки.
— Що?..
Лора усміхнулась і пішла.
— Та було б чому заздрити! Шльондра! Нахрін ти йому здалася! — крикнула їй у спину Валя, а Лариса розвернулась і мовчки тикнула Валентині дулю мало не під ніс, а потім пішла за палатку і додому.
Такий напад сміливості був для Лори не типовим, минув він дуже скоро. Лиш вона повернула за палатку — її почало колотити. Можливо, краще було б просто піти і не підходити до Валі? Але справу вже зроблено…
Повернувшись додому, Лора поглянула на будинок. Так, він старий і потребує ремонту… але вони не можуть його зробити. Це дорого. Батько їх полишив і не допомагає… Чи надішле він в кінці цього півріччя 100 Євро чи ні? Мама працює сама, Лора бігає по сусідах робить уколи, як хтось попросить, але все йде на харчування і електрику… З одягом допомагає тітка Тоні… Лора сіла на сходи, поставивши цукор поруч і розплакалася. Стало так шкода себе… А тут ще плітки… Як Степан жив у цій павутині пліток? Він, якимось дивом, їх не помічав… Чи робив вигляд?
На сходах її знайшла сестра, прийшовши з літньої кухні.
— Що трапилося?
— Твоя сестра — шльондра… — сказала Лора крізь сльози, піднявши на Тетяну погляд.
— Жах, — усміхнулася мала. — Щось почула?
— Так… — Лора кивнула.
— Я знаю що це не так, ти знаєш, мама знає… ВІН знає, а решта, хай думають, що хочуть… Кого ти чула?
— Валька з Машкою… донькою Феофілівни… — Лора витерла сльози, котрі ніяк не хотіли спинятися.
— Машка ще мала, а Валька дуріє, бо дуже хоче заміж, та ніхто не бере. Всіх місцевих розлякала своїми вимогами, а заїжджі після першого побачення тікають.
— Доречі, вони не зрозуміли, що у клубі я була зі Степаном, — Лора закусила губу. — Я пішла по руках…
— Лоро, — Тетяна обійняла сестру, — не звертай на них увагу. Я впевнена, що Валька б теж хотіла у Київ поїхати в якийсь клуб, так ніхто ж не везе. І щоб чиясь тачка простояла до обіду, а її хазяїн у неї ліжку побував, та ще й повернувся знову… ну, ми то з тобою знаємо, що хазяїн ТІЄЇ тачки ледь живим був, а люди — ні, — Тетяна змовницьки усміхнулася. — Що ж їй бідній думати, якщо з нею такого ніколи не траплялось і навряд чи трапиться? Нехай позаздрить трошки…
— Я їй так і сказала, — Лариса зітхнула.
— Що саме?
— Заздри мовчки… — Лора знизала плечима. — Правда, нема чому заздрити… Але я сказала їй це в обличчя, а вона назвала мене шльондрою… А я розвернулась і тикнула їй дулю…
Тетяна приснула від сміху і Лора теж почала сміятися.
— Ой, не можу! — Тетяна схопилася за живіт. — Хотіла б я побачити її пику!.. Не очікувала від тебе такого, сестричко! Але знаєш, дулі зараз не модно давати. Зараз треба “факи” тикати. Це отак, — вона показала піднятий середній палець.
— Ну… Вже що тикнула — те тикнула… Я сама від себе такого не очікувала…
Заспокоївшись від сміху Тетяна підвелася зі сходів.
— Давай я займусь варенням, а ти йди зроби оладки, в тебе краще виходить, — сказала менша сестра, — і чай завари, нехай настоїться.
— Добре, — відповіла Лора і теж підвелася.