Степан зачинив двері і поставив сумку на тумбу у прихожій та, підійшовши до Лариси впритул, наблизив її до себе, поклавши руки їй на талію.
— Дуже небезпечно бути такою гарною, Наядо… — прошепотів він торкаючись губами її чола.
— Але ж я з тобою, — Лора підняла до нього обличчя, танучи в його очах.
— Зі мною… — Степан зупинив погляд на її губах і, схилившись, поцілував їх, а потім шию і спустився поцілунками нижче, до ключиць.
Дотики його губ вона відчувала як жаркі потоки, котрі розливалися по тілу, позбавляючи здатності мислити і посилюючи відчуття. Він кудись повів її і Лора не розуміла у який бік вони рухаються — повністю довірилась його волі. Незчулася, як шовкова сукня сповзла на підлогу і її волосся розсипалося важкими пасмами на плечі і груди — Степан вийняв з нього палички, а Тоня ж так старалася… Але Лора не шкодувала про те, що він руйнує створену подругами красу і єдине, чого вона хотіла зараз: щоб він не зупинявся…
Відкривши на мить очі, побачила зашторені вікна і велике ліжко, що займало мало не половину кімнати: спальня. Більше нічого не розгледіла, закрила очі, її мозок не хотів аналізувати все довкола — хотів насолоди… і отримував. Секс у жінки — в голові… Вона була настільки збуджена і так сильно хотіла Степана, що один дотик його руки до її лона змусив світ вибухнути.
— Ти така чутлива, — прошепотів він цілуючи її шию. — Просто неймовірна…
Відновивши дихання, Лора повернулася до нього і охопивши обличчя Степана долонями вона припала до його губ палким цілунком. Жар в животі починав палати з новою силою і, відчуваючи нову хвилю її збудження, він навис над нею. Лариса обвила ногами міцний торс, нетерпляче ведучи стегнами. Вона відчувала тверду плоть, котра торкнулась її лона і подалася вперед, бажаючи відчути його в собі, але несподівано промежину прошив пекучий біль, котрий посилювався з кожним його рухом. Лора не стримала стогін і спробувала відштовхнути Степана, але не вийшло — він був більшим і важчим та своєю вагою міцно притискав її до ліжка.
— Мені боляче, пусти!.. — вигукнула Лариса.
Очима повними сліз вона зустріла Степановий стурбований погляд і він відсунувся. Ніхто не зрозумів, що трапилося. Лора стисла ноги не даючи йому змоги поглянути “що там у неї” , як і доторкнутися до себе, але на собі і її ногах він бачив кров.
— Вибач, — розгублено сказав Степан не розуміючи що зробив не так. — Мабуть, потрібно в лікарню.
— І ти пробач… — сказала схлипуючи.
— Дуже боляче? — запитав він, торкнувшись її плеча, і Лора смикнулася від цього дотику.
— Ні…
Степан перевів подих і підняв джинси, що лежали на підлозі. Вийняв з них телефон. Знайшовши номер і натиснув виклик.
— Ігоре, привіт. Так, я. Ні, ще не здох… Слухай, твої сестри вдома чи на роботі? Дуже треба. Так… А ти можеш Зої подзвонити і сказати, що я їй зараз привезу дівчину… Ігоре, бляха, який аборт? На огляд. Так. Подзвони їй, ми за півгодини будемо на приймальному. Бувай.
— Куди ми їдемо? — перелякано запитала Лора.
— На Севастопольську площу.
— А що там?..
— Пологовий будинок. Там працюють сестри мого однокурсника, вони гінекологи. Хороші гінекологи. Сьогодні на зміні одна з них, Зоя. Тобі зараз потрібно в душ…
Степан сів і Лариса підвелася, провела руками по внутрішнім поверхням стегон, вимазаних кров’ю, скоса поглянула на плями крові, що лишились на ліжку… Обхопила себе руками. Що сталося? Відчуття були знайомі… Нічого особливо не боліло, був лише невеликий дискомфорт. Степан виглядав розгубленим і пригніченим — кров свідчила про травму. Він не розумів, що трапилося, таке з ним трапилося вперше…
— Пішли, я тобі покажу де ванна.
Лариса змила з себе кров, змила всі старання Ірини — косметика попливла від сліз. Вийшовши з ванної, замотавшись у рушник, зустріла Степана у дверях зали, і той відвів винуватий погляд. Він переодягнувся. На ньому була ніжно-блакитна сорочка і чорний костюм — був без краватки, але виглядав просто неперевершено… Гарний. Проте Лора боком обійшла його і пішла в кімнату одягатися, ловлячи себе на тому, що тепер вона боїться і його…
Застебнути блискавку на спині вона сама не могла, довелося звернутися по допомогу до Степана. Він допоміг, намагаючись торкатися лише замка. Волосся Лора заплела у косу і перекинула її на плече. Макіяж не наносила. На збори і душ пішло хвилин 15. Доїхали швидко, хвилин за 10. Запаркувалися, дійшли — 5… Всього півгодини, як він і казав. Дорогою мовчали і тримались відсторонено.
Зоя Петрівна була невисокою повнуватою жінкою, років 35-ти. Побачивши Степана вона посміхнулась і вони обійнялися.
— Привіт, пропажо, — сказала вона йому.
— Привіт, Зоє. Познайомся, це Лора. Лора — це Зоя.
— Ну ходімо, розкажете що у вас за питання, а то на вас обох лиця нема, — лікар пішла по коридору до оглядової, кивком покликавши їх слідувати за нею.