У кишені піджака завібрував телефон.
— Привіт, Таїсо… Так, я радий, що ви перші. Чудово. Коли буду? Не знаю. Сьогодні. Не кричи. Не приїхав — значить не можу, — він відбив виклик і поклав телефон у кишеню. Таїса його дратувала.
— Я зіпсувала вечір… — сказала Лора, притуляючись до нього.
— Неправда… я б сказав, що ти його оживила… — він усміхнувся. — Коли б ми ще тут побували?
Після слів Зої він відчув полегшення. Боявся, що завдав Лорі серйозної травми, хоч і не уявляв, як міг таке зробити, та кров була справжня, як і біль Лори… значить, щось розірвалося… Про розрив дівочої пліви навіть не подумав, бо точно знав, що він не перший… Хто ж знав, що той білобрисий дрібного калібру…
— Пішли до машини, — сказав Степан і Лора, погоджуючись, кивнула.
Вона вже не сторонилася його і він обіймав її за плечі до авто.
— Тепер ти будеш мене боятися? — запитав Степан, коли вони вийшли з будівлі пологового будинку.
— Ні…Мені так незручно перед тобою…
— Ти не могла цього знати.
— Не могла… — зітхнула Лариса.
— Але цей вечір ми запам’ятаємо на все життя, — Степан усміхнувся.
— Це точно…
— Сподіваюсь, більше подібних пригод не буде, бо з такими нервами є ризик стати імпотентом, — він засміявся і Лора теж усміхнулась.
Вони підійшли до машини і Степан обійняв Лору, пригорнувши до себе.
— Якщо хочеш — ми можемо не їхати на вечерю.
— Тебе ж чекає Вадим… правда, я вже не така гарна, як була…
— Ти дуже гарна, Наядо, — він торкнувся губами її носа. — Правда, з тобою як на мінному полі, але ти неймовірно гарна…
— Дякую.
— Я маю тобі про дещо сказати, — Степан стиснув губи, обдумуючи наступні слова. — Я хотів сказати пізніше… Найближчим часом я буду багато їздитити, а в кінці липня я поїду на декілька місяців. Щонайменше на три. Можливо, надовше. Тому я не знав чи варто нам з тобою щось починати. Чекати важко. Чекання випалює все всередині. Але коли я побачив тебе у Тоні вдома, то зрозумів, що хочу бути з тобою незважаючи ні на що. І от — тепер ми тут.
— Я чекатиму тебе, — Лариса відчула, як мороз пройшов по спині. Чекати їй доведеться часто і багато. Вона це розуміла і приймала.
В машині Лора спробувала трохи підмалювати очі — наче вийшло. Не так гарно, як у Іри, але теж “може бути”. Волосся все ніяк не хотіло вкладатись і Степан запропонував лишити як є або знову заплести косу — заплела косу і закинула на праве плече. Поїхали.
В ресторан вони зайшли, тримаючись за руки. Обоє заспокоїлись і усвідомлення того, що ніякої катастрофи не трапилося, відображалося на їхніх обличчях щасливими усмішками.
Вадим першою помітив Лору. Її яскрава сукня мимоволі притягувала погляд, як і пишні груди під нею, гарне волосся, красиве обличчя… Лише потім він помітив, що ця красуня прямує до їхнього столика з його другом. Таїса відкрила рота від здивування. Вона теж першою побачила сукню… Що ця мала тут робить? Це через неї Бонд запізнився?
Вони підійшли до столика і тут перед присутніми постала наступна проблема — Таїса таки привела свою подругу, котра сиділа на дивані навпроти подружньої пари і очікувала “свого кавалера”. Тобто, місце за столиком було лише одне… або потрібно доставляти стільчик, або комусь тіснитися.
— Привітики… — сказав Степан оглядаючи присутніх за столом. — Я так розумію, що НАС ви не чекали.
— Взагалі-то чекали ТЕБЕ, — відповіла Таїса і Вадим багатозначно поглянув на спину дружини: він знав про Лору.
— Та я бачу, — Степан поглянув на брюнетку, котра розглядала Лору і їхні поєднані руки. Він її знав. Це була Катя, близька подруга Таїси, котра на весіллі була її дружкою, а він мав бути дружбою, проте у Фурії на нього були інші плани і на весілля Вадима він потрапив лише на другий день. Дружбою був інший, котрий з цією Катею потім півроку жив у цивільному шлюбі… І тепер вона тут. Круто…