Наступного дня Тоня прийшла до Лори додому і розповіла про те, як Хризонівна лютувала, коли Степан повів її додому. А коли він повернувся — намагалася виказати йому своє незадоволення. Степан пішов у душ, а потім зачинився в кімнаті, оголосивши бабусі, що всі її скарги і претензії охоче розгляне, але лише у письмовій формі. Хризонівна аж синіла від люті.
Розповіла про понеділок. Про Бакеро і про Максима. Про їхню зустріч. Про слова цигана. Про те, як у вівторок вона, випадково, зустріла Макса в центрі і сказала, що між ними все скінчено. Він повів себе зовсім неочікувано: почав хапати її за руки, просити дати йому час оформити розлучення, зізнавався у коханні і вимагав припинити будь-які відносини з тим “смаглявим”. Ледь відкараскалася від нього… Сьогодні пішла у центр з Хризонівною, бачила здаля його дружину — сховалася від неї…
— Як я могла у це вляпатися? — Тоня хитала головою. — Чим я думала?
Лора не стала нічого говорити подрузі з цього приводу, вона і так картала себе за роман з одруженим чоловіком. Вирішила змінити тему.
— Бакеро питав мене вчора чи я тебе не бачила. Я сказала, що ні, чи щось передати? А він сказав, що поговорить з тобою при зустрічі сам.
— Коли саме не сказав? — з надією в голосі запитала дівчина.
— Ні.
— А де ти його бачила?
— Після іспиту ми поїхали в ресторан і там він чекав нас разом з Таїсою…
— Ресторан? Непогано… А хто така Таїса? — напружилася Тоня.
— Дружина Степанового друга, котра дуже не проти залізти до нього у штани. І особливо цього не приховує…
— Як цікаво… А він?
— Він знає, але каже, що дружба Вадима для нього важливіша.
— Охрініти… Він про це думав. І думає. Це точно. Я десь читала, що чоловіки не спілкуються з жінками, котрі для них сексуально не привабливі. У них там в голові такий фільтр працює, котрий всіх сортує.
— Та ну тебе…
— Я серйозно! Побачили і відсортували: так чи ні. Ні — йдуть лісом, а ті що так… там теж підгрупи є.
— Тоню, де ти таке читаєш?
— Та в якомусь журналі. Це не фігня, я тобі правду кажу. Всі ці дівчата-друзі — потенційні, як ти кажеш, сексуальні партнери. А якщо вона з цим ще й не криється…
— Дякую. Ти мене заспокоїла.
— Ну… Тут вже все від нього залежить, — усміхнулася подруга. — Вона гарна?
— Гарна… У них навіть є персональне вітання, яким вони одне з одним вітаються…
— Персональне… Ну-ну… А що між вами?
— Не знаю, — Лора знизала плечима. — Нічого певного…
— Зовсім нічого?
— Нічого… Далі поцілунків і обіймів ми не зайшли, — Лора не стала розповідати Тоні про свій перший оргазм в його кімнаті. Чомусь їй було соромно зізнатись у цьому перед подругою. — Він уважний, добрий, але нічого не каже ні про свої почуття, ні про плани на майбутнє…
— Гм… Та ви лише тиждень, як спілкуєтеся. Потрібен час… Лише ж тиждень як ви зустрілися знову.
Дівчата посиділи декілька хвилин мовчки.
— А як тобі ця байда з іменем?! Я там мало зі стільчика не впала… Стефан!
— Мені подобається.
— Та мені теж подобається, але чому він його приховує?
— Боюся, що він приховує набагато більше, Тоню. І ім’я — це дрібничка на фоні всього іншого…
— Ти щось знаєш?
— Нічого я не знаю… Просто відчуваю.
— Якщо дружини і дітей немає — все решта ФІГНЯ. Це я тобі точно кажу.
— Ну не знаю…