З-за парканів садиб навпроти почали визирати цікаві сусіди. Молодь геть сором втратила останнім часом, стоять посеред вулиці і обіймаються! Зараз ще й цілуватися почнуть… мабуть. Степану ці підглядання не подобалися.
— Ходімо в дім, бо сусіди зараз очі собі всі поламають, — він розвернув Лору, що вже майже заспокоїлася, і вони пішли у двір.
Хризонівна і тітка Марта сиділи у залі та пили чай. Софії з ними не було.
— Явився! — вигукнула бабуся, почувши шум у прихожій.
— Доброго ранку, — Степан зазирнув до зали.
— Доброго!
— Бабусю, а чому ти вчора не сказала Лорі і Бакеро, що мене не буде?
— Та якось закрутилася… — вона натягнуто усміхнулася.
— Не роби так більше.
— Ти снідати будеш? — бабуся закинула гордовито голову. Вона почула його слова, але відповідати не стала. Оглянула його. Втомлений. Від чого, цікаво?.. — Чи тебе вже десь нагодували?
— Потім. Зараз я зроблю собі каву… Лоро, ти будеш? — він повернув голову вбік і звернувся до Лариси, що перевзувалася.
— Так…
— О, так ти знову ночував у Ільченків?! — вигукнула водночас і здивовано і обурено Хризонівна.
— Я всю ніч був за кермом, — сказав Степан і пішов на кухню. Хризонівна підвелась і послідувала за ним. У прихожій вона зупинилась і поглянула на Ларису.
— У часи моєї молодості, Ларисо… — почала вона говорити уїдливим тоном до дівчини.
— Бабусю, ти обіцяла мені не займати Лору, — сказав Степан, насипаючи у турку мелену каву.
— Я хотіла сказати їй за зачіску, — обурилася Хризонівна і пішла на кухню. — Вже у своїй хаті нічого і сказати не можна!.. То ти будеш снідати чи ні?!
— Зараз мені потрібна кава. Я більше доби на ногах, — Степан запалив газ. — Трохи розвидніється і потім я подумаю.
— Лоро, а ти? — звернулася Хризонівна до дівчини.
— Ні, дякую, я снідала вдома, — відповіла Лариса, зайшовши до кухні і зупинившись біля дверей.
Бабуся зміряла її поглядом. Гарна. Цілком зрозуміло, що Степан на неї запав. Але ж родина яка неблагополучна… Ну що за біда? Невже Степан не розуміє, що вона або загуляє, або пити почне, як її матір?
— Ну, то якщо я вам тут не потрібна — піду до зали…
— Йди, — не повертаючись, сказав онук.
Степан приготував каву собі і Лорі.
— Тоня казала, тобі подобається айриш?
Лариса здивовано поглянула на Степана. Ну, Тоню, тримайся… Айриш їй дійсно подобався, але спробувала вона його вперше з Русланом… Насупилася при спогаді про нього. Степан, спостерігаючи за Лорою, дістав з холодильника Бейліс і додав їй до кави. Бабуся абсолютно весь алкоголь тримала в холодильнику.
— Чашки на ніжці і збитих вершків немає, вибач, але, я сподіваюся, що такий варіант тобі теж сподобається, — він подав їй каву.
Намагаючись не дивитися в очі Степану, Лора взяла з його руки чашку і відпила. Неймовірно насичений аромат напою змусив Ларису таки поглянути на Степана.
— Що ти сюди додав?
— Не подобається? — його ліва брова злетіла вгору, а він усміхнувся, очікуючи на її відповідь.
— Подобається, — Лора вдихнула ще раз неймовірно приємний аромат. Було враження що і запах і смак майже ідентичні. Вона знову поглянула на Степана і сперлась об стільницю. — Це дуже смачно… дякую.
— Вершковий лікер, — він показав їй пляшку. — По складу: половина — вершки, а решта — цукор, віски і ще там щось… Такий собі айріш для ледачих типу мене.
— А ти собі не будеш додавати?
— Ні, — він усміхнувся і похитав головою, — мені ще за кермо.
— Ти кудись знову їдеш?
— Ще точно не знаю. Можливо. Якщо Бакеро вчора мене чекав, то, можливо, доведеться кудись їхати…