Ввечері на перев’язку Лора пішла разом з Тонею. Тоня — додому, а вона до Степана, та плани змінилися, бо коли вони повернули на вулицю — помітили червону машину Бакеро біля двору Бондарів.
— Приїхав… — схвильовано промовила Тоня.
Циган курив в альтанці разом із Софією.
— Доброго вечора, — привіталися дівчата.
— Привіт, — Бакеро оглянув дівчат, зупинивши погляд на Лорі. — А твого пацієнта немає.
— Немає? — вона здивовано поглянула на нього і на Софію, котра підтверджуючи закивала головою, сидячи у білих клубах диму.
— Дньом прієхалі, он вигнал свою машину із гаража і уєхал. Ніче так тачка у братіка…(Удень приїхали, він вигнав свою машину з гаража і поїхав. Нічого така тачка у братика….)
— Зелена приїжджала? — запитала Лариса, ігноруючи характеристику його авто і відчуваючи, як завмерло серце у грудях.
— Я нє відела… (Я не бачила…) — Софія знизала плечима.
Лариса, щоб не заламувати пальці, засунула руки у задні кишені джинсових шортів. Горбач, мабуть, домовився про зустріч з Комаром…
— Гей, Русалко, все добре? — Бакеро питально поглянув на неї. — Що з тобою?
— Нічого… Зі мною — нічого.
— Ти знаєш, куди поїхав Степан? — циган не відводив від неї очей.
— Я не знаю, можу лише здогадуватися.
— Чекай… вчора ви поїхали і у нього не було жодних планів. Вчора ще була якась зустріч?
Лариса кивнула і озирнулася на хвіртку. Він поїхав вдень… Вже вечір.
— Я думаю, он скоро вєрньотся. Прісаживайся, подожді, (Я думаю, він скоро повернеться. Присядь, почекай) — Софія кивнула на крісло поруч із собою і Лариса, зайшовши в альтанку, сіла. Вона і сама хотіла лишитись його почекати, а Софія їй це ще й запропонувала…
— Тоню, ми можемо з тобою поговорити? — звернувся Бакеро до неї.
— Можемо, — схвильовано відповіла дівчина.
— Дівчата, вибачайте, я викраду у вас Тоню на півгодини, — він підвівся зі свого місця.
— Можєшь і на больше, (Можеш і на більше) — Софія усміхнулася. — Главноє, чтоби на пользу (Головне, щоб з користю).
— Дякую, — циган кивнув і вони вийшли.
Софія запалила нову цигарку і поглянула на Лору.
— Я вчєра узнала о тєбє столько гадостєй, что ти мнє єщьо больше понравілась. (Я вчора взнала про тебе стільки гидоти, що ти мені ще більше сподобалась)
— Що? — запитала Лариса, виринувши зі своїх дум.
— Говорю, ти классная. І Стефану ти нравішься. Я, правда, совсєм нє знаю, какім он стал чєловєком, но єго сімпатія к тєбє — очєвідна, — Софія усміхнулася. (Кажу, ти класна. І Стефану ти подобаєшся. Я, щоправда, зовсім не знаю, якою він став людиною, але його симпатія до тебе – очевидна)
Лариса не знала як реагувати на ці слова його кузини. Софію вона бачила вдруге в житті — перший раз був вчора. Дівчина виглядала задумливою і сумною, палила, видихаючи дим в інший бік від Лори. Мабуть, їй було самотньо в незнайомому місці?.. А ще ж у неї проблеми зі здоров’ям…
— Ви були сьогодні на консультації? — запитала Лариса.
Софія кивнула. Вони сьогодні їздили в ЛОР-інститут, її оглянули. Теж радять операцію, на голосових зв’язках багато поліпів. Раніше, п’ять років тому, були гранульоми, вони легше піддалися лікуванню, а від поліпів так просто не вийде позбавитися — і їх дуже багато, навіть взяли біопсію одного. Мама зараз думає, де будуть оперувати. А їй — все одно. Можна і взагалі нічого не робити. Лору здивувала така байдужість Софії до власного здоров’я. На що дівчина сумно усміхнулась і сказала, що не бачить сенсу продовжувати цю агонію, що називають життям…
Лора по-новому поглянула на дівчину, котра дивилася на неї сірими димчастими порожніми очима. Нещасними очима. Мабуть, в житті Софії є біль, про який нікому не може розповісти. Вона самотня і нещасна… І Лорі здавалося, що матір дівчини має до цього болю безпосереднє відношення. Розпитати Софію про її життя Ларисі дуже кортіло, але не наважувалася лізти у душу до незнайомої людини, тому запитала її про Степана і їхні спільні візити до бабусі та дідуся в Мукачево. Софія усміхнулася. На її обличчі відобразилася радість. Тож це були приємні спогади… Розповіла, що хлопці були ще тими шибайголовами, правда, Олексій був не таким відчайдушним, як Стефан — цей взагалі без гальм. І часто був ініціатором різних шалених витівок. Що саме цікаве — його ніколи не здавали, бо всі розуміли, що без “малого кошеняти” буде сумно.