Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 15

Ввечері на перев’язку Лора пішла разом з Тонею. Тоня — додому, а вона до Степана, та плани змінилися, бо коли вони повернули на вулицю — помітили червону машину Бакеро біля двору Бондарів.

— Приїхав… — схвильовано промовила Тоня.

Циган курив в альтанці разом із Софією.

— Доброго вечора, — привіталися дівчата.

— Привіт, — Бакеро оглянув дівчат, зупинивши погляд на Лорі. — А твого пацієнта немає.

— Немає? — вона здивовано поглянула на нього і на Софію, котра підтверджуючи закивала головою, сидячи у білих клубах диму.

Дньом прієхалі, он вигнал свою машину із гаража і уєхал. Ніче так тачка у братіка…(Удень приїхали, він вигнав свою машину з гаража і поїхав. Нічого така тачка у братика….)

— Зелена приїжджала? — запитала Лариса, ігноруючи характеристику його авто і відчуваючи, як завмерло серце у грудях.

Я нє відела… (Я не бачила…) — Софія знизала плечима.

Лариса, щоб не заламувати пальці, засунула руки у задні кишені джинсових шортів. Горбач, мабуть, домовився про зустріч з Комаром… 

— Гей, Русалко, все добре? — Бакеро питально поглянув на неї. — Що з тобою?

— Нічого… Зі мною — нічого.

— Ти знаєш, куди поїхав Степан? — циган не відводив від неї очей.

— Я не знаю, можу лише здогадуватися.

— Чекай… вчора ви поїхали і у нього не було жодних планів. Вчора ще була якась зустріч? 

Лариса кивнула і озирнулася на хвіртку. Він поїхав вдень… Вже вечір.

Я думаю, он скоро вєрньотся. Прісаживайся, подожді, (Я думаю, він скоро повернеться. Присядь, почекай) — Софія кивнула на крісло поруч із собою і Лариса, зайшовши в альтанку, сіла. Вона і сама хотіла лишитись його почекати, а Софія їй це ще й запропонувала…

— Тоню, ми можемо з тобою поговорити? — звернувся Бакеро до неї.

— Можемо, — схвильовано відповіла дівчина.

— Дівчата, вибачайте, я викраду у вас Тоню на півгодини, — він підвівся зі свого місця.

Можєшь і на больше, (Можеш і на більше) — Софія усміхнулася. — Главноє, чтоби на пользу (Головне, щоб з користю). 

— Дякую, — циган кивнув і вони вийшли.

Софія запалила нову цигарку і поглянула на Лору.

Я вчєра узнала о тєбє столько гадостєй, что ти мнє єщьо больше понравілась. (Я вчора взнала про тебе стільки гидоти, що ти мені ще більше сподобалась)

— Що? — запитала Лариса, виринувши зі своїх дум.

Говорю, ти классная. І Стефану ти нравішься. Я, правда, совсєм нє знаю, какім он стал чєловєком, но єго сімпатія к тєбє — очєвідна, — Софія усміхнулася. (Кажу, ти класна. І Стефану ти подобаєшся. Я, щоправда, зовсім не знаю, якою він став людиною, але його симпатія до тебе – очевидна)

Лариса не знала як реагувати на ці слова його кузини. Софію вона бачила вдруге в житті — перший раз був вчора. Дівчина виглядала задумливою і сумною, палила, видихаючи дим в інший бік від Лори. Мабуть, їй було самотньо в незнайомому місці?.. А ще ж у неї проблеми зі здоров’ям…

— Ви були сьогодні на консультації? — запитала Лариса.

Софія кивнула. Вони сьогодні їздили в ЛОР-інститут, її оглянули. Теж радять операцію, на голосових зв’язках багато поліпів. Раніше, п’ять років тому, були гранульоми, вони легше піддалися лікуванню, а від поліпів так просто не вийде позбавитися — і їх дуже багато, навіть взяли біопсію одного. Мама зараз думає, де будуть оперувати. А їй — все одно. Можна і взагалі нічого не робити. Лору здивувала така байдужість Софії до власного здоров’я. На що дівчина сумно усміхнулась і сказала, що не бачить сенсу продовжувати цю агонію, що називають життям… 

Лора по-новому поглянула на дівчину, котра дивилася на неї сірими димчастими порожніми очима. Нещасними очима. Мабуть, в житті Софії є біль, про який нікому не може розповісти. Вона самотня і нещасна… І Лорі здавалося, що матір дівчини має до цього болю безпосереднє відношення. Розпитати Софію про її життя Ларисі дуже кортіло, але не наважувалася лізти у душу до незнайомої людини, тому запитала її про Степана і їхні спільні візити до бабусі та дідуся в Мукачево. Софія усміхнулася. На її обличчі відобразилася радість. Тож це були приємні спогади… Розповіла, що хлопці були ще тими шибайголовами, правда, Олексій був не таким відчайдушним, як Стефан — цей взагалі без гальм. І часто був ініціатором різних шалених витівок. Що саме цікаве — його ніколи не здавали, бо всі розуміли, що без “малого кошеняти” буде сумно.

Коментарі з Facebook