Роблячи перев’язку рани, що вже майже затягнулася, Лариса розуміла, що дуже скоро потреба у цих щоденних зустрічах зникне. Вона знову запропонувала пластир — і він знову відмовив. Сказав з усмішкою, що бинт свідчить про “солідність” рани, а якщо буде пластир — яка потреба у послугах спеціаліста?
— Спеціаліста? — перепитала Лора, замотуючи його руку..
— Так. Вас познайомити?
— З ким?..
— Одна дуже гарна студентка-відмінниця робить мені перев’язки. Я, правда, дуже не відповідальний пацієнт, іноді їх пропускаю, але останнього разу я зник ненадовго і повернувся без температури, тому вона мене не сварила, — він усміхнувся, спостерігаючи як змінюється обличчя Лариси від розуміння того, що він говорить про неї. Зараз, коли вона заспокоїлася, стало помітно яка Лора втомлена і загальмована…
— Ти сьогодні погано спала?
— Я не спала…
— Чому?
Вона поглянула на нього. Та вона і дихати нормально не могла, поки не побачила його знову.
— Я хвилювалася за тебе…
— Так не можна. Ти не повинна себе мучити, Лоро. Бо ти не можеш вплинути на хід подій, тому, що б не сталося, ти не повинна себе “їсти”.
— Але я… — на очі Лариса накотилися сльози.
— Ходи сюди, — він розвів руки, запрошуючи її до себе на коліна. Вона одразу ж пересіла і Степан обійняв Ларису, схиливши її голову собі на плече. Потік її сліз намочив йому шию і футболку. Потрібно дати їй виплакатися. Зараз Лора не сприйме жодного слова…
Коли ридання стихли, Степан відхилив Лору і поглянув у її червоні заплакані очі.
— Послухай… Почуй мене, будь ласка, мАла. Мені приємне твоє хвилювання, але воно нічим не зможе допомогти, якщо раптом щось дійсно трапиться… Якби я вірив в якогось бога, я б сказав тобі молитись, але я не вірю…
— У що ж ти віриш?..
— В долю. В те, що ми самі своїми вчинками обираємо, яким буде наш життєвий шлях. І дуже важливо щоразу робити вірний вибір. Правильний, — Степан говорив це, дивлячись в зелені очі Наяди. Ще тоді, на водосховищі, ці очі його вразили. Він хоче обрати її, але зустрілися вони так невчасно… зараз він не може їй запропонувати НІЧОГО. Навіть трохи свого часу… бо він йому не належить.
Лариса поцілувала Степана першою. Тривога за його життя і туга за ним знайшли свій вихід у неквапливому ніжному поцілунку, на котрий він одразу ж відповів. Опиратися взаємному тяжінню не було ні сил, ні бажання і на невеликий відрізок часу вони піддалися його дії. Цілували одне одного так, ніби пили воду з життєдайного джерела, тамуючи спрагу, і це було життєво необхідно для них обох… зараз.
У прихожій задзвенів телефон і Степан, почувши його, перервав поцілунок. Був певен, що дзвонять йому. Лариса не розуміла, що трапилося, чому він зупинився і дивилася на нього затуманеним поглядом.
— Степане, телефон! — гукнула Хризонівна в коридор.
— Потрібно йти, — сказав він більше для себе, ніж для Лори. Поруч з нею все важче стає себе контролювати. Ця мАла зводить його з розуму…
Лариса прибрала руки з його плечей і стала на ноги, даючи змогу Степану вийти. Крізь відчинені двері Лора чула його розмову.
— Слухаю. Привіт, Бакеро. Взагалі-то я вчора дзвонив і казав бабусі, що не приїду, а вона нікому це не передала. Так. Запитаєш свою вчительку при зустрічі особисто про причину такої раптової амнезії, бо я отримав дещо розмиті пояснення. Так, кажи. А коли? Та я не проти. Так. Добре. Давай, до зустрічі, — Степан поклав слухавку і поглянув на бабусю, що застигла у дверях кухні.