Коли Степан вийшов з авто, першим його зустрів батько Бакеро — Іван. Він був середнього зросту, підтягнутий від фізичної праці і загорілий від роботи на відкритому повітрі. Будівельник. Волосся його стало вже не таким чорним, як у сина, наполовину був сивим, але їхня схожість з Бакеро вражала. Не дивно, що свого часу Галина так закохалась у цигана. Він обійняв Степана, як рідного сина.
— Що ж ти так рідко приїжджаєш до нас, баламут? Від Великодня тебе не бачив!
— Дядьку, пробачте, виправлюся, — Степан усміхнувся.
Лариса відчула, як всередині все стислося: він був поруч майже весь цей час… Степан озирнувся до неї і, наблизивши її до себе за талію, представив Івану.
— Дядьку Іван, познайомтеся — це Лора.
— Русалка?! Красуня! — вигукнув циган здивовано.
— Лоро, а це батько Бакеро — дядько Іван.
— Рада знайомству, — кивнула Лариса, почуваючись не зовсім затишно від того, що “всі її знають”. Далі Степан представив Тоню і Софію.
Вже у дворі все повторилося з мамою-Галею, сестрами і братом Бакеро: Роза, Ліда і Роман — вони всі були старшими за Лору і Тоню. Син Рози — Павло, якому було три роки, не звертав уваги на гостей, доки ті не виставили пакети — одразу ж поліз з перевіркою і, отримавши одну цукерку, (більше бабуся не дозволила) навіть привітався з ними. Питав, коли приїде тато… У відповідь всі мовчали і переключали увагу малого на щось інше. Брат мами-Галі, Ігор, був наступним, з ким їх познайомили, а також з його дружиною і трьома дітьми.
Багаття в мангалі вже догорало і невдовзі почали смажити м’ясо. Іван з Ігорем і Бакеро “чаклували” над ним. Вигнали всіх “помічників” допомагати накривати стіл. Роман повів гостей показати малих козеняток, котрі осиротіли без своїх мам. Їх тримали в загоні і Софія з Лорою зголосилися погодувати їх з пляшечок козиним молоком. Тоня лише мовчки спостерігала за ними, стріляючи поглядом у бік Бакеро, котрий про щось розмовляв з батьком і не рідним по крові, але дядьком. Потім Роман запропонував скупнутися, щоб нагуляти апетит, і разом із своїми кузенами, Тонею і Лідою побіг до води. Софія посоромилася роздягатися. Вона спеціально одягнула щільну білизну, купальника не мала, але на фоні підтягнутих дівчат комплексувала, тому сіла на гойдалку. Лариса теж відмовилась йти у воду. Вона не комплексувала, вона боялася… Степана не займали — рука. Вони сіли на другу гойдалку, а згодом, Бакеро всіх покликав за стіл.
Було смачно. Весело. Родичі Бакеро виявилися дуже балакучими і шумними. Софія знайшла спільну мову з його сестрами і братом. Тоня почувалася не у своїй тарілці: для неї — взагалі нетиповий стан. Лариса із Степаном сиділи скраю столу і їх особливо ніхто не займав, а пізніше вони повернулися на гойдалку.
Сиділи обійнявшись, дивлячись на поверхню водойми. Лора поцікавилася, чи їздив він до Комара на зустріч — їздив, домовилися, мав ще дещо зробити, тому їздив уночі у кілька місць. Справа має вигоріти. Поки що не може розповісти, потім.
Запитала, чому він не вийшов тоді з авто — не хотів її засмучувати… А ще наступного дня він мав летіти у Ліберію, а звідти їхати до Сьєрра-Леоне. Мав наздоганяти “вантаж”, що прибув трохи раніше. Та ще розібратися з іншим “відправленням”, що відбуло кораблями кількома тижнями раніше з порту Одеси. (“Палкі привіти” з України для посилення братовбивчих війн на чорному континенті — кораблі під зав’язку завантажені різноманітною зброєю. Подумав, але не сказав.) Не хотів тоді починати те, що не міг продовжити…
Купальщики знову полізли у воду, до них ще приєднався Бакеро. Вони бризкалися, грали у м’яча. Верещали так, що аж ліс тремтів. Лора розповіла про те, що вона боїться купатись і ще багато чого боїться… Жодного разу після того випадку ніде не плавала. Степан запропонував, коли загоїться рука, спробувати з ним зайти у воду — з ним Лора була згодна. Запитала, чому він за весь цей час не спробував з нею зв’язатися. Степан не знав відповіді. Вважав, що без його присутності у неї в житті їй буде краще…
Лора хотіла заперечити, а потім згадала, що саме думала про нього весь цей час… вона могла “послати” його. Мабуть, щоб сприйняти їхню зустріч так, як зараз, вони обоє мали пройти через все те, що з ними трапилося…
Розповіла про те, що розказала їй матір про батька і про гроші, які вони тоді взяли… Про те, що мамі соромно перед ним. І їй соромно, що сердилася… Сказала, що її вразила розповідь Софії про його дитинство. Він усміхався. Ну, так, трішки побешкетував… Висловила свою думку про те, що місцева молодь втратила багато, сторонячись його… — Можливо.
Так, розмовляючи і гойдаючись, вони незчулися, як втома після безсонної ночі їх здолала. Заснули. Прокинулися від того, що малий Павло відмовлявся мити ноги і дуже голосно виказував свою незгоду із здійсненням цього необхідного перед сном ритуалу, а ще кликав тата… Кричав так голосно, що вони його почули аж біля води.
Здивовано поглянули одне на одного, відкривши очі. Не пам’ятали, як позасинали і хто першим пішов “до Морфея”, проте прокинутися разом було приємно. Хтось їх вкрив пледом. Вже сутеніло, ставало прохолодно. Від води вітерець ніс вологу, а ще комарів…
— Тепер я не зможу сказати, що я з тобою не спав, — Степан усміхнувся до Лори. — Та ще й при свідках.
— Так… — Лора усміхнулась у відповідь.
— І знаєш, мені сподобалося.
Повисла пауза, під час якої Лариса ніяковіла.
— Якщо ти не проти, то я б хотів завтра на перев’язку прийти до тебе. У мене вдома занадто людно останнім часом.
— Добре, — сказала Лора, відмахнувшись від комарів, що починали пищати біля вуха.
— Це вони нам так натякають, що ми засиділися. Час повертатися.
Лору Степан завіз додому першою. Тоня помахала Людмилі Василівні з заднього сидіння і сказала, щоб не сварила Ларису, бо це вона ніяк не хотіла їхати. Степан привітався з її мамою і махнув рукою Ларисі: “До завтра”.