— Ти знову кудись їдеш? — запитала Хризонівна.
— Їду.
— Степане…
Він виставив вперед руку.
— Нічого мені не кажи.
Лариса чекала Степана, сидячи на столі.
— Ти їла шашлики з дичини? — запитав Степан повернувшись і обійнявши її.
— З дичини? — вона не очікувала такого питання.
— Біля хутора браконьєри вчора вбили декількох козуль. Порушників спіймали, а щоб м’ясо дичини не пропадало — сьогодні у них там шашлики. Нас запрошують.
— Нас? — Лариса здивувалася.
— Менший брат мами-Галі — лісник. Він одну тушу притяг до Бакеро додому вчора. Замаринували, сьогодні будуть в обід готувати. Їдемо?
— Я ніколи не їла нічого подібного, — Лариса знизала плечима. — А Тоню він не запросив?
— Запросив, — Степан усміхнувся, — тому для тебе зараз буде завдання. Ти підеш до своєї подружки, скажеш їй, щоб нікуди не йшла, а я зганяю у душ. Ще Софійці потрібно сказати…
— Її теж запрошено?
— Так.
— Це добре, — Лора усміхнулася. — Ми з нею вчора так гарно поговорили. Вона мені сподобалася.
— І про що ж це ви говорили?
— Про тебе.
— Про мене? — Степан скривився.— О, я уявляю.
Тоня була здивована запрошенням. Про свою вчорашню розмову з Бакеро вона розповідала не дуже охоче. Він був суворим і нетерпимим до її зв’язку з Максимом, до її втручання у чужу родину. Хоча Тоня і намагалася виправдатися тим, що у нього з дружиною немає дітей — Бакеро не приймав це як пом’якшення ступеня її вини. Потім він сказав, що минулого тижня від його сестри пішов чоловік до юної коханки. І що Тоня навіть не уявляє, яка кількість прокльонів щодня летить на їхню адресу… А все наше життя складається з благословінь і проклять оточуючих і він щиро бажає їй, щоб благословінь в її житті було більше… Тоня не знала, як розуміти його ставлення до себе, бо до тієї зустрічі у її дворі з Максом вона була впевнена, що подобається Бакеро, а тепер — не знає…
— Але запрошення, я думаю, варто прийняти, — сказала Лора, — це зайвий привід зустрітись і поговорити. Можливо, він просто не очікував від тебе такого і трохи… приголомшений?
— Або його відвернуло від мене назавжди… — зітхнула Тоня.
— Ми можемо сидіти і думати, а можемо поїхати і, можливо, ви там ще раз поговорите?
— Так… Потрібно взяти купальник! Там же урочище! — підхопилася Тоня. — Тобі взяти?
— Ні. Я не піду у воду.
— Там же буде Степан! — усміхнулася подруга.
— Не думаю, що лізти у воду з відкритою раною хороша ідея…
— Ну як знаєш.
Сідаючи на переднє сидіння позашляховика, Лора скосила погляд на дверцята біля водія: автомат накритий рушником. Конспіратор… Дорогою на хутір заїхали в магазин. Купили солодощів, мінералки і соків.
Гаїчі жили на краю хутора. Їхній двір був передостаннім. За ними двір лісника, брата мами-Галі, а далі починався ліс. Через дорогу, навпроти двору, будинків не було. Там через сто метрів було вже урочище — величезний яр серед лісу, заповнений водою з джерела, що било на його дні. У ХІХ столітті його загатили, утворивши став.
(Урочище — ділянка, яка виділяється серед навколишньої місцевості природними ознаками (ліс серед поля, луг, болото серед лісу і т. ін.) Академічний тлумачний словник).
Також тут було імпровізоване волейбольне поле, де гралися час від часу хуторські діти, а також стояли столи з лавками, де відпочивали місцеві і дачники, а майже впритул до води розташувалися дві гойдалки, де вечорами любили сидіти закохані парочки. Для того і зробили їхні сидіння широкими, щоб зручно було сидіти вдвох…
Дім родини Бакеро визирав з буйно квітучих трояндових кущів різноманітних кольорів. До старої хатини свого часу добудували одне крило на три кімнати, потім перебудували хату і збудували ще одне крило. Весь будинок став схожим на букву “П”. У дворі також був навіс для літніх посиденьок, куди вже виставляли посуд.