Поки Тоня говорила з мамочками, Степан і Лора, сидячи в салоні, зустрілись поглядами.
— Тонька сьогодні зла, — усміхнувся Степан.
— Просто нервує, — відповіла Лора. — Вона розповіла мені про плани на сьогоднішній вечір…
— Це добре, — він намагався вирахувати по виразу її обличчя — рада вона цим планам чи ні.
— Чому ти сам не запитав мою маму про поїздку?
— Тоня сказала, що у тебе є хлопець і твоїй мамі може не сподобатись, якщо хтось інший тебе кудись запросить.
Лариса відвела погляд. У неї “є хлопець”… Двоїсте відчуття. Вона хоче порвати з Русланом, припинити те, чого не варто було і починати, але з іншого боку Степан знає про хлопця і це його не зупиняє…
Перше рішення — не мати з Русланом нічого спільного — було вірним. Ці два місяці, котрі “вони були разом” вона знущалась над собою, намагаючись підлаштуватись під чоловіка, котрий був чужий її серцю. Гарний, цікавий, дотепний, але — чужий… Тепер вона знає “як має бути”. Хоч Степан і не для неї… Чим він займається — уявлення не мала, але дорога машина і автомат у салоні свідчили, що він — точно не шкільний вчитель…
Тоня повернулась у салон і видихнула:
— Тупі курки… Ти чула, що Галька мені сказала?
— Ні…
— Каже, щоб накатала на декрет. Нормально? Думає, як сама ще в школі залетіла, то й усі мають сісти вдома і народжувати щороку по дитині. Капець…
Степан повів авто далі, нічого не коментуючи.
Мама Тоні збиралася на нічну зміну, коли дівчата зайшли до будинку. Працювала вона черговою по станції на залізниці, стандартний графік: день, ніч, два дні вдома… Не на їхній станції, в райцентрі.
— Доброго дня, Ніно Григорівно, — привіталась Лора.
— Привіт, Ларисо, — відповіла жінка фарбуючи вії біля трюмо. — Я думала, Тоня у тебе зависне, а ви до нас прийшли.
— Мамо, ми сьогодні їдемо гуляти.
— Гуляти? Чудово. Куди? З ким?
— Із Степаном і Бакеро. Для мами Лариси — ми йдемо гуляти в “Мафію”.
Мама озирнулась і уважно оглянула дівчат.
— Неочікувано…
— Мамусю, ти ж нас не здаси? — Тоня обійняла маму.
— Ні, не здам. Та я ж з Людмилою майже і не спілкуюсь. Тільки вітаємось, іноді. Якщо і запитає, я ж з вами не була, не знаю, де ви там насправді ходите. Іра не прийде до Лори, коли ви на “гульках” будете? — вона усміхнулась.
— Ні. Ірка з Юлькою сьогодні у Києві тусять… десь.
— Це добре. Тоді не здасть.
— Мамо… а чого це ти, раптом, нафарбувалась? — Тоня з підозрою поглянула на матір.
— Просто. Хочу бути гарною, — жінка усміхнулась. Ніна була красивою жінкою. Середнього зросту, підтягнута, струнка брюнетка з сірими очима, як і її донька. Після смерті чоловіка почала пробиватись сивина, тому вона фарбувала волосся у чорний колір. Останнім часом — дуже вже часто.
— Зрозуміло, — усміхнулась у відповідь донька.
Коли матір пішла — Тоня виказала припущення, що у мами хтось з’явився.
— Вона ще молода, їй же ще і сорока нема, — знизала плечима Лора.
— Та я ж не проти, хай розважається, — насупилась Тоня. — Я тільки не хочу, щоб тут з’явився сторонній чоловік. А оці її фарбування можуть до цього призвести.
— Не кіпішуй наперед, він може виявитись нормальним.
— Для неї — можливо, але не для мене… — Тоня замислено поглянула на тумбу з трюмо. — Ми відволіклись. Нам потрібно перекусити і одягнутись на гульки!