— Шкодуватиму?
— Ти і Степан — це не хімія… це якась магія, котру описати неможливо. Лоро, невже ти цього не помічаєш?
— Тоню… Якщо я поїду — я накою дурниць…
— Ларисо… Ти і вчора боялась.
— Вчора пощастило… а сьогодні?
— Думаєш, ти одна боїшся накоїти дурниць? Я в житті не думала, що мені циган так сподобається, — засміялась Тоня.
— То, може, не варто?
— Варто. Послухай, — Тоня взяла її за руку. — Можливо, я зараз скажу чергову дурницю, але це те, що я думаю… Ми з тобою дві дівчини з провінції, без “корисних” зв’язків і батьків, котрі “вирішать” наші проблеми, все, що нам з тобою світить — тусуватись на місцевих дискотеках, зустрічатись з пацанами, що завжди “на мілині”, вийти за якогось з них заміж і перетворитись на квочку, що ходить на роботу і тягне на собі дім, город та дітей. А життя — воно може бути різним… світ безмежно великий і цікавий. Особисто я хочу побачити багато чого. Знаєш… Вони сьогодні сиділи за столом і розмовляли, а я слухала і заздрила їм, по доброму. Мені так захотілось хоч трохи доторкнутись до їхнього життя. Бо там вони були, там зависали… Я їх слухала і розуміла, що життя вирує, але все якось проходить повз мене. Повз нас. Ми живемо, навчаємось і втрачаємо час. Зараз ми — молоді і гарні, але так буде не завжди. Наша молодість і краса — це все, що ми маємо… І сьогодні два гарних чоловіка пропонують поїхати розважитись в столицю. Чи часто таке трапляється і чи з усіма, Лоро?
— Не часто… Але в машині — АВТОМАТ, Тоню… Тебе цей факт не насторожує?
— Для нас їхнє товариство абсолютно безпечне — мені цього досить. Навіть якщо припустити, що він бандюк — я знаю, що Степан не буде застосовувати зброю проти нас.
— А якщо ми зустрінемо там когось, проти кого він її використовував чи схоче використати?
— Лоро, припини. Він тебе заводить, — Тоня посміхнулась. — Ти хочеш Степана. Хочеш так, що ноги зводить. Для тебе це незвично і ти боїшся, я вгадала?
Лариса відвернулась, а подруга підсунулась ближче і зашепотіла їй на вухо.
— Я зараз тобі дещо скажу, ти тільки не ображайся… Ти — мазохістка.
— Мазохістка? Вже не фригідна? Чому ти так вирішила?
— Ти спиш з Русланом, не бажаючи його, бо тобі подобається мучити себе. А переспати з чоловіком, який тобі подобається ти, чомусь, боїшся. Ну хіба це не мазохізм?
— Я обов’язково маю з ним спати?
— Рано чи пізно це все одно станеться. Це я тобі гарантую. Він же тут не на один день, ти робиш йому перев’язку…
— Сьогодні робила мама.
— Нехай. Але ЦЕ між вами точно станеться. То навіщо відтерміновувати неминуче? Краще провести час приємно. Чого ти боїшся? Ти ж не дівчинка, Лоро…
— Я не зможу потім пережити його байдужість…
— Байдужість? От чого я в ньому точно не помічала, так це байдужості до твоєї персони, — засміялась Тоня. — Ти йому дуже сподобалась, Лоро. Він розпитував про тебе.
— Що саме?
— Його цікавило абсолютно все.
— І що ти розповіла?.. — серце Лариси завмерло.
— Правду.
— Ти розповіла йому про Руслана?!..
— Я розповіла йому про тебе. Що тебе ці стосунки не роблять щасливою.
— Навіщо, Тоню? Ні… Тепер я точно нікуди не поїду… — Лариса підвелась і підійшла до вікна, обхопивши себе руками. За вікном колихалось горіхове гілля, далі був паркан з сітки-рабиці, вулиця… На дорозі біля хвіртки стояв позашляховик. У водійських дверцятах було опущене скло, і Лора бачила Степана, що курив і не відводив погляду від вхідних дверей будинку — він їх чекає. Час від часу він відволікався на перехожих, що витріщались на велику дорогу машину біля непримітного двору, а потім знову дивився на двері.
Тоня почала знову вмовляти подругу, жаліючись на те, що якщо Лора не поїде — то хлопці “обламаються”, що без неї Степан точно нікуди не поїде, бо заради неї все це і задумано.