Дівчина підійшла до вази і, взявши одразу два, почала їсти.
— М-м-м… кайф… Тьоть Людо, я чого прийшла? Ви Ларису зі мною на вечір відпустите?
— Куди?
— Хочемо з однокласниками в “Мафію” пограти, — розповідала дівчина, жуючи. — Там чим більше народу — тим краще.
— Ларисо, тебе відпускати? — звернулась до неї матір.
— Я не… — почала Лора.
— Звісно, що відпускати! Ну що за питання? Сидить сиднем удома весь час. Лоро, давай зараз до мене, підготуємось! Треба картки намалювати-підписати, бо ті, що того разу робила Ірка десь просра… ой, вибачте, тьоть Людо, десь загубили, — розпливлась у посмішці Тоня. — Я ж як курка лапою пишу. Степане, а тебе вже “зцілили” чи ще ні?
— Вже.
— Ти додому?
— Так.
— О, круто, підвезеш! Зачекай нас на вулиці! Будь… ласка…
— Ви довго?
— Годинку-дві, — сказала Тоня і засміялась коли його брови злетіли вгору від здивування.
— Тоню, я, нікуди не піду, — Лора обхопила себе руками і заперечуючи похитала головою. — Гравець я не дуже, мене одразу ж вираховують…
— Ну то й що? А мене одразу ж мочать, бо думають, що я — мафія! Навіть коли я — лікар! Давай, Лоро, вилазь зі своєї мушлі!
— Ні…
— Так, дівчата, мені тут вечерю треба готувати, не хочу чути ваші прирікання. Йдіть до кімнати, — замахала на них руками Людмила Василівна.
— Степане, зачекай будь ласка, я зараз Лорку уламаю і підвезеш нас, — звернулась Тоня до чоловіка.
— Я не піду, — стояла на своєму Лора.
— Ну, я ще разок спробую, — кивнула Тоня беручи подругу під руку і ведучи до кімнати. — Якщо не вийде — забереш мене. Тільки дочекайся!
— Добре, зачекаю, — він взяв пакет і, попрощавшись, вийшов.
Тоня затягнула подругу до її кімнати. Колись, у цій кімнаті Лариса жила разом зі своєю бабусею. Декілька років тому старенької не стало і тепер вона жила в ній сама. Іноді тут ночувала Тоня, тому почувалась дівчина досить вільно. Опинившись у кімнаті Тоня просичала їй на вухо:
— Ти йдеш — і це не обговорюється.
— Тоню, якщо там буде Юля…
— Лоро, невже ти думаєш, що я тягну тебе на гру? Ми їдемо гуляти! І на сьогодні в нас є офігенні кавалери, — стишено проговорила подруга.
— Ти про що?
— Побачиш, — розпливлась у посмішці подруга. — Давай, бери гарну білизну і поїхали до мене підбирати тобі на вечір вбрання.
— Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, що задумала.
— Ну що тобі не ясно, Ларисо? Сьогодні приїхав Бакеро… Блін… Ти казала, що він гарний, але він же просто сексі!.. Коли я прийшла, вони саме говорили, я потусувалась з Хризонівною, а потім хлопці вийшли до нас. Бакеро запропонував поїхати розважитись кудись ввечері. Я не знаю, куди ми поїдемо, але це точно буде Київ.
— Ми?
— Ми: ти, я, Бакеро і Степан.
— Він запропонував це при Хризонівні?..
— Ні-і-і. Коли з двору вийшли. Степан збирався їхати до тебе, Бакеро до батьків і запропонував ввечері розвіятись. Я сказала, що я не проти, а він запитав чи поїдеш ти.
— Хто, Бакеро?
— Так, Бакеро. Я сказала, що я тебе вмовлю, — очі брюнетки палали азартом.
— А Степан? Він в курсі?
— Звісно, що в курсі. Він сказав о котрій мені прийти по тебе, щоб забрати, — Тоня усміхнулась і відкусила печиво. — Давай. Збирайся. Він нас чекає в машині.
— Я не поїду… — Лора відчула, як у неї підкошуються ноги, тому вона сіла на ліжко. Виявляється, за її спиною щось вирішується, про щось домовляються… І все це не просто так…
— Поїдеш. Ти сама цього хочеш, — Тоня присіла поруч. — І якщо зараз відмовишся, то шкодуватимеш потім ДУЖЕ СИЛЬНО.