Лора з сестрою завмерли з печивом у ротах.
— Привіт, — посміхнувся Степан, оглядаючи Ларису згори до низу. — Бачу, я вчасно.
— Привіт, — Лора зніяковіла, закусила губу і відклала надкушене печиво на стіл. Вона не сподівалась на його візит, думала, що доведеться йти їй. Поглянула на свій одяг. Мати ж моя рідна… На ній майка і короткі піжамні шорти. — Так… Дуже вчасно…
З неприхованою цікавістю він розглядав її ноги і відкриті плечі.
— Степане, ви проходьте, сідайте. Будете чай з печивом? Чи спочатку перемотаємо руку?
— Як вам зручно.
— Тетяно, став чайник.
— Зараз, — Тетяна зацікавлено розглядала гостя, набираючи електрочайник. Чула про нього багато, але ніколи отак зблизька не бачила, лиш здалеку, колись, у школі, в першому класі.
— Це моя менша — Тетяна.
— Степан, — кивнув він дівчині-підлітку, що усміхнулась йому у відповідь. Мила, симпатична, трохи схожа на сестру, але не така… Він подав Ларисі пакет з фруктами. Міг віддати матері, але дуже хотілось наблизитись до неї.
— Тут всього потроху.
— Дякую… — вона взяла пакет і поклала на стіл за собою, ніяковіючи під його поглядом і не дихаючи від його близькості. Степан розглядав її і Лора відчувала, що знову починає палати всередині. Потрібно це припинити. — Я піду переодягнусь…
— До того не могла? Знала, що до неї прийдуть і лазила до останнього по хаті в піжамі! Що в тій голові? І причешись! Ходиш, як чума…. — бурчала жінка, ставлячи на стіл чашки. — Степане, а ви який чай любите? У нас є трав’яний і чорний, магазинний.
— А трав’яний який? — уточнив він, проводжаючи Лору поглядом до дверей. Як на нього, то ні переодягатись ні причісуватись Лорі не було потрібно. Вона була такою милою і домашньою в цьому вбранні з плетеною нашвидкоруч косою. Волосся у дівчини густе і доглянуте — неймовірна краса…
— Меліса, м’ята і шипшина. Все своє, біля хати ростимо.
— Давайте трав’яний. Ваш чай, ваше печиво.
— Тетяно, і мед постав. Чудовий мед, різнотрав’я, мій брат тримає пасіку. Перший рій сам прилетів років п’ять тому, уявляєте? Відтоді й почав… Спробуєте, дуже хороший.
— Залюбки, — усміхнувся Степан. — Людмило Василівно, не “викайте” мені, будь ласка. А то мені якось незатишно.
— Ой, Степане… — жінка зітхнула. — Це мені незатишно… Ми зі свекрухою тоді тримались осторонь всього…
— І правильно робили.
— Але ж…
— Не варто… я все добре пам’ятаю,— він усміхнувся і жінка замовкла. Каштанове волосся, зелені очі, але на матір схожа Тетяна, Лариса зовсім не така. Мабуть, схожа на батька…
— Сідайте ось сюди, — вона вказала на табурет біля вікна. Степан сів і поклав пакет з ліками на коліна. — Якщо це для перев’язки, то давайте я відкладу його…
Людмила Василівна взяла у гостя пакет і поклала в пенал за ним.
Нависла тиша, лише Тетяна цокала металевими заварниками, готуючи трав’яний чай.
Повернулась Лора — у джинсах і футболці, на голові високий хвіст. Степан затримав погляд на голові — терпіти не міг хвости. Якби тут не було її матері — стягнув би його не думаючи.
— З косою було краще, — сказав він.
— Що? — Лариса не розчула його фрази, присутність Степана тут, вдома, на їхній кухні, хвилювала її. Не хотіла дивитись на нього, але поглянула… зустрічний погляд обпік.
— Ой, якби плела косу, то до вечора б не вийшла, — знову почала бурчати матір. — Допоможи сестрі і сідайте вже.
Тетяна поклала у піалу мед, Лора помила і нарізала на шматочки банани, апельсин дольками, яблука… Матір сіла ближче до Степана, поруч з нею Тетяна, а Лора навпроти нього, з іншого краю столу. Лариса не піднімала на гостя очей і така її поведінка його веселила.
— Дуже смачний чай і неймовірно смачне печиво, — сказав згодом Степан.
— Так, це рецепт свекрухи моєї, покійної. І просто, і смачно. Горіхи у нас в родині, як другий хліб. Придумала такий рецепт… Її чоловік ці горіхи посадив… Один з чотирьох лишився… Малих ще пара є. Сподіваюсь, будуть такі ж хороші, як і старі. Цього року вперше зацвіли… Цей, що лишився, родить рясно щороку, навіть коли приморозки весною цвіт поб’ють — все одно горіхи є з боку хати… Ми це печиво часто пекли раніше, останнім часом не дуже. Ото хіба що я почну чи Тетяна… Лорка так взагалі не хоче його пекти, ледача стала. Оце якби я сьогодні не почала, то і не приєдналась би, а їсти так сідає! Так, Лоро?
— Так… — тихо сказала Лариса.
Степан поглянув на дівчину, що поставила чашку на стіл і сиділа, не піднімаючи погляду та вкриваючись рум’янцем. Причина її “небажання” для нього була очевидною. Був впевнений, що останній раз вона пекла печиво йому і його “тепла зустріч” відбила у неї бажання готувати його взагалі… І мама, готовий був битись об заклад, не знає про те, що Лора приносила йому це печиво колись давно, тому перевів тему на трав’яний чай.