А Лариса дивилась на машину і водія… Тоня права — вона до нього не байдужа… І цей зв’язок між ними… що б там Тоня не вигадувала, в ньому немає нічого унікального. Це не хімія і не магія — звичайна хіть. Лора зітхнула, а Степан, несподівано, поглянув на вікно, через яке вона за ним спостерігала. Він не міг її бачити — на вікні висить напівпрозора штора, якої вона не торкалась. Але Степан чомусь поглянув на вікно і прикипів до нього поглядом. У Лариси перехопило подих і, ошелешена, вона відійшла від вікна на крок назад.
— Тоню, ти казала Степану, де вікно моєї кімнати? — тремтячим голосом запитала Лора.
— Ні… Ми про таке не говорили, а що?
— Нічого… — Лора знову наблизилась до вікна — він знову стежив за дверима. Можливо, це просто збіг? Чи він відчуває її погляд? Лора нервово почала кусати губи…
Якщо він погляне на вікно, доки вона рахуватиме до п’яти — вона поїде з ним будь-куди — промайнуло в її голові. Колись, в дитинстві, вони так розважались з дівчатами, загадуючи різні умови для виконання будь-чого.
Один… Два… Три… Чотири… І Степан поглянув на вікно. Вісім років тому, на святі першого дзвоника, він зиркнув на неї і той погляд був, як удар блискавки. Тоді був перший раз. Щойно, вона відчула це вдруге…
Тоня підійшла до Лариси і визирнула у вікно.
— Пішли, він чекає, — вона поклала руки на плечі Лори. Від дотику дівчина здригнулась і зустрілась з подругою поглядом. — Лоро… Ну ще заплач. Що з тобою?
— Це гра з вогнем, Тоню… — в її очах з’явились сльози. — Але я поїду…
Матір вийшла за дівчатами з хати, проводжаючи їх до машини.
— Ось, я вам тут печива на вечір поклала. Коли додому повернетесь, гуляки? У кого сидіти будете?
— Ще не домовились остаточно. Або у мене, або у Ірки. Побачимо. Ми ж всі поруч живемо. І тьоть Людо, Лора у мене сьогодні переночує, а то мама на нічну зміну — я боятимусь, а завтра вранці прийде, — на ходу торохтіла Тоня, встигаючи ще й їсти печиво. — Як і раніше.
— Дивіться мені, дівчата…
— Тьоть Людо, подуркуємо трошки. Не перший же раз. До побачення!
Швидко заскочивши в салон після подруги, Тоня зачинила задні дверцята. Лариса не наважувалась поглянути на Степана, а він, посигналивши, завів двигун і рушив, піднявши скло у дверцятах. Нічого не запитував і не казав — не знав чи сказала Тоня Ларисі про справжні плани, тому, поводився ОБЕРЕЖНО.
— А коли Бакеро приїде? — запитала Тоня, підсунувшись до водійського сидіння, за яким сиділа, і поклавши руки на плечі Степана. Лора скосила погляд. Їй не подобалося, що подруга його торкається. Ларисо… спокійніше… Степан тобі ніхто!
— Обіцяв на сьому, але він такий пунктуальний, що хоч би до восьмої був, — відповів він, не відводячи очей від дороги, на якій грались діти. Забачивши велику машину, вони зупинялись і зацікавлено розглядали дивовижу, не завжди відходячи вбік. Степан сигналив і повільно їхав далі. Мамочки, що сиділи на лаві і були зайняті розмовами, припинили обговорення “важливих тем” і переключились на обговорення машини. Ніхто не знав, хто за кермом, тоноване скло не давало можливості розгледіти, але вчора це авто вже бачили перед будинком Хризонівни…
— Невже Відьмак?
— А хто це?..
Хтось із мамочок був місцевим, хтось вийшов у селище заміж. У двох словах не поясниш хто такий… Між тим малюк із м’ячем став на середині дороги і зачаровано дивився на позашляховик, що зупинився перед ним, виблискуючи на сонці глянцем.
— От тупі курки… — знервовано сказала Тоня. — Степане, люк вгорі відкривається?
— Хочеш вилізти і покерувати? — він усміхнувся і натиснув на кнопку.
— Дуже хочу.
Мамочки вислуховували “пізнавальну оповідь” про особу Відьмака, коли через люк у даху машини висунулась Тоня.
— Гей, мамусі! Чиє дитя?! Воно вам треба? Чи нове собі зробите?! — звернулася вона до жінок.
— Тонька? — здивовано перепитала одна з мамочок.
— Так, Галю, я. Забирайте шмаркача з дороги. Чий він?
— Микито, ходи до мами, — прийшла до тями одна з мамочок — не тутешня, певно, вийшла заміж за когось з місцевих, чи приїхала в гості. Останнім часом Тоня не слідкувала за міграцією місцевого населення і розчиненням генофонду сторонніми особами. Жінка, підвівшись, пішла забирати малюка.
— А ми оце сидимо і гадаємо — хто ж в цій машині… — посміхнулась Галина. У школі вона вчилась у паралельному класі, в 10 і 11 вчились разом, бо клас був “зведеним”, але майже не спілкувались. Вийшла Галина заміж у квітні останнього року школи, “по зальоту”, і от, за рік, одне вже тупцяє, а наступне — “на підході”.
— Краще б ви за дітьми своїми дивились, а не машини обговорювали! — буркнула Тоня, зібравшись залазити назад в салон.
— Ну, то може покатаєшся і накатаєш на декрет, покажеш нам, як потрібно дивитись, — вишкірилась Галя і вклала руки на свій круглий живіт.
— Навряд чи мій приклад вам допоможе, — Тоня оглянула її круглу фігуру. — Ви, схоже, навчилися їх тільки клепати одне за одним, а доглядати не вмієте.
— А ти і цього ще не навчилась!
— Дурне діло не хитре, — засміялась Тоня і пірнула в салон. — Тупі курки…