Людмила Василівна натхненно розповідала про трави, які вони ще іноді додають до чаю, про їхні властивості. Казала, що йому було б добре потримати руку у відварі з деревію. Коли вона вчилась в училищі, то казали, що Олександр Македонський лікував своїх воїнів порошком з сушеного листя цієї рослини, що він дуже добре допомагає при ранах. Степану вона цього не пропонує робити, але промити рани варто спробувати. Він усміхався та кивав, слухав через слово жінку, що говорила і говорила, розглядаючи її старшу доньку, котра боялась поглянути на нього.
Після чаювання прибрали зі столу і Людмила Василівна сказала, що перемотати руку буде краще тут. Коли Степан зрізав пов’язку, вона сіла навпроти і з серйозним виглядом оглянула рани, не пускаючи до руки Лору.
— Сьогодні наче краще, — сказав Степан вкладаючи руку на підкладену серветку.
— Мда… Невесела картина… На оцих двох вже можна зняти шви через один, а оцей крайній… поки кетгут там — буде гнити.
— Може його витягти? — запитав Степан.
— Сам вийде. Не поспішайте. Він же там щось тримає? -запитала жінка.
— Мабуть, я не знаю.
Вона почала орудувати над його рукою сама. Лора стояла поруч, мовчки спостерігаючи за діями матері і не наважуючись їй щось сказати. Вона дивилася на руку, відчуваючи, що Степан поглядає на неї, але поглянути йому в очі не наважувалась. Жінка все обробила, заклала мазь, зняла шви через один і замотала руку. Степан кілька разів смикнувся під час перев’язки, Людмила Василівна була не такою обережною, як Лора, але витерпів мужньо. Тетяна сиділа за столом і мовчки за всім спостерігала. Степан їй сподобався, не зважаючи на всю “його славу”. Дівчина бачила його зацікавлені погляди, спрямовані на сестру, збентеження Лори, незадоволення матері… вболівала все ж за сестру.
— Готово, — сказала Людмила Василівна, закріпивши бинт і задоволено усміхаючись. Вона бачила Степана раніше, бо ходила дякувати йому разом з чоловіком в той самий день, коли повернулись з лікарні від Лори. Високий худорлявий юнак, що трохи соромився чути слова подяки. За ці вісім років він виріс, змужнів, став дорослим привабливим чоловіком. І прийшов він сюди не стільки заради руки, скільки заради Лариси. Міг і не приходити, дочекатися її приходу вдома, але Степан прийшов. Йому цікаво, як вона живе. Нехай дивиться. Їхній будинок старий і не такий великий, як у Хризонівни, але вже — як є. Добре що і такий мають. В очі йому Людмила намагалась не дивитись. Важкий погляд, аж мороз по шкірі, хоча це просто дефект райдужки, нічого особливого. Вона ж медик, знає це, проте зустрічатись з ним очима — неприємно. Ларису Степан розглядає, не приховуючи цікавості… А у школі і знати не хотів. Скільки Лариса наплакалась за ним у покійної свекрухи на плечі!.. Покійна баба Ганя заспокоювала онуку, пояснюючи, що вона — просто мала, а він — дорослий. Над ним сміятися будуть, що він з такою малою дружбу завів. А як же Тоня? А Тоня не рахується, бо вона — його сусідка… Якось Лора тоді дослухалася до бабусі і заспокоїлася, а потім — він поїхав, і проблема зникла. І ця його запізніла цікавість нічого йому зараз не дасть. Людмила у цьому переконана. У Лариси є хлопець. То ж Степану доведеться піймати облизня. Вона в цьому — впевнена.
— Дякую, — усміхнувся Степан у відповідь. Сподівався отримати допомогу від іншої людини, але Людмила Василівна так захопилась, що переривати не став. — О котрій мені прийти завтра?
— Коли буде зручно, — відповіла матір.
— Ближче до вечора, мабуть, бо зранку поїду в Київ, — сказав Степан, підводячись з-за столу.
— Лорка теж завтра в Київ їде, кавалер готує привітання, — повідомила матір з посмішкою.
— О котрій?.. — він поглянув на дівчину, яка зблідла і стояла, як мара. — Можу підвезти.
Лариса при цих словах відчула, як підступає нудота. Завтра вона має їхати в Київ на зустріч із Русланом. Той, в присутності якого вона мліє, пропонує підвезти до того, хто їй чужий…
— Ларисо, та скажи ж ти хоч щось! — вигукнула матір, озирнувшись на доньку. Вона очікувала почути відмову доньки, а та — мовчить.
— Тобі куди потрібно? — поцікавився Степан.
— Я не думаю, що завтра кудись поїду… — ледь чутно вимовила Лариса, чим здивувала матір.
— Ой дивись, Лоро, “за виборки, Бог дає видерки”, — сказала Людмила Василівна і вийшла з-за столу. — Дограєшся, дорогенька.
Гупнули вхідні двері, потім почулись кроки і до кухні зазирнула Тоня — як завжди усміхнена і бадьора. Як завжди — у шортах і футболці.
— О, як вас тут всіх багато! Доброго дня! — дівчина-свято зайшла, сяючи посмішкою. — Ой, тьоть Людо, ваше печиво пахне на всю вулицю! Ледь слиною не вдавилася, поки дійшла до вас. Від самого повороту!
— Привіт, Тоню. Пригощайся, — сказала матір.