Вранці Степан забрав Лору біля її дому. Поцілував у щоку під пильними поглядами матері і сестри. ЇЇ і справді трясло. Допоміг Ларисі сісти в авто і повіз до училища. Дівчина страшенно нервувала і в салоні гортала конспект, заламуючи собі пальці.
— Лоро, ти ж розумниця, ти все здаси на “відмінно”, — усміхнувся він.
— Я можу щось забути… у мене була можливість не здавати іспит, потрібно було лише написати тест, а я забула про ХІ пару черепно-мозкових нервів. Ну от просто вишибло з голови. Згадала лише коли вийшла з аудиторії. Я не набрала необхідної кількості балів, щоб отримати оцінку “автоматом”. Тому сьогодні у мене іспит…
— Зовсім забула?
— В момент написання тесту — зовсім, вже коли здала роботу, то згадала що нерв називається додатковим, що відноситься до рухових нервів, згадала частини з яких він складається… І я ж все це знала, але просто забула. Сама не розумію, як таке могло статися…
— Сьогодні все буде добре, от побачиш, — він зняв праву руку з коробки передач і легенько стис руки Лори.
Одногрупники зацікавлено розглядали машину, котра зупинилася перед центральним корпусом, і з якої вийшла Лора. На порозі вона одягнула білий халат і, махнувши Степану рукою, зайшла з одногрупниками до корпусу.
— Новий бойфренд? — усміхнулася Олена Пилявець до Лори.
— Не новий, — Лора зітхнула, — швидше той, кого намагалася замінити і не змогла…
— Я рада за тебе, — Олена їй підморгнула.
На іспит Лора зайшла у першій п’ятірці і склала його на “відмінно”. Степан чекав дівчину біля машини, і коли вона вийшла з центрального корпусу, в кабінеті патанатомії якого проводилося оцінювання — він говорив по телефону, спершись на капот. Лора зупинилася перед ним і він наблизив її до себе, поклавши ліву руку на талію дівчини. Така його дія викликала зацікавленість у тих одногрупників, що були на перекурі і чекали своєї черги, щоб здійснити “зішкріб знань” з кори головного мозку та отримати відповідну оцінку.
Лариса не стрималась і пригорнулася. Степан перемістив ліву руку їй на спину, слухаючи співрозмовника.
— Ми будемо десь за півгодини, бувай, — закінчив Степан і поклав телефон на торпеду через відкрите вікно. — Ну що, моя відміннице? Здала?
— Здала, — вона усміхнулася. “Моя” з його вуст звучало приємно.
— Чудово! Значить тепер — їдемо снідати. Бо твої нерви і мені передалися. Я голодний, як вовк.
— Снідати? Куди? — дівчина напружилася. Що Степан надумав?
— Один приємний ресторан. Називається “Майамі Блюз”. Сподіваюся, тобі сподобається.
— А кому ти обіцяв бути за півгодини?
— Бакеру. Він нас там чекає. Поїхали, мАла.