— Скільки вас, таких збирачів, вже полягло?
— Бакеро, ти не уявляєш масштабів того пи*деця, що відбувається. Розмаху цієї м’ясорубки. Мій батько відстежував крадіжки при виводі радянських військ з Монголії, коли у невідомому напрямку зникали вагони, завантажені стрілецькою зброєю і різною технікою. На основі його звітів було проведено не одне розслідування і пред’явлено багато звинувачень. Покарання, звісно, отримали не всі, але тоді це були вагони. Зараз — об’єми збільшились і географія розповсюдження значно розширилася. Кораблі, завантажені тоннами вбивчого заліза, що залишилося в Україні після розвалу совка, розповзаються по світу. Латинська Америка, Африка… вона захлинається від крові. Я не можу зробити вигляд, що мене це не стосується. Я можу бути корисним.
— Ти — божевільний…
— Не буду заперечувати, але я люблю свою роботу. Я — військовий, і ТАМ я на своєму місці, а не тут. Тут щоразу одне й те саме. Рубаєш цій гідрі одну голову — виростає дві нові. Іноді і зрубати не дають. Тільки когось пов’яжеш — як тут же знайдуться “зв’язки” серед ментів і того, кого ти ще вранці так “душевно” вклав мордою у асфальт біля Республіканського стадіону — випускають. Краще вже валити їх на місці, чесне слово. Так надійніше, але так — НЕ МОЖНА.
— А ти — кровожерливий, — Бакеро також запалив.
— Є трохи. Ну і кадри вирішують все, а загальне зубожіння не дає можливості набрати по справжньому надійні кадри. Регулярні “очищення” міліції не допомагають. Як тільки ті, хто брав “на лапу”, йдуть — на їхнє місце приходять інші, котрі згодом теж починають “брати”. Бо у всіх сім’ї і всі хочуть їсти. Суди — взагалі окрема тема. І я почуваюся рибою, що б’ється об лід, безплідно намагаючись досягти результату. Ну і це — не моє. Я хочу на “поля”, я — військовий.
— Але ж результат є. І непоганий.Ти — свіжа кров, котра допомагає.
— Є, — Степан кивнув. — Але там — моя справжня робота.
— Твій батько помер через це… Чи ти хочеш додати своєї крові до крові Африки?
— Я — обережний, але якщо загину — то так вже й буде, — Степан усміхнувся.
— А Лариса? Ти їй подобаєшся.
Степан насупився. Лариса…
— Подобаюся.
— І вона тобі теж. Це помітно, — Бакеро не відводив погляду від друга, котрий змінився у лиці. Згадка Русалки сіяла у Степані сумніви стосовно майбутнього, котре той вже собі напланував. Романтичні стосунки з будь-ким не мали місця в його планах, їх не повинно було трапитися взагалі… І тут поранення, зустріч з Лорою… — Невже ти відмовишся від неї?
Степан мовчав. Відмовлятися він не хотів, просто не міг, не пускало. Він розумів неможливість будь-яких стосунків з нею найближчі півроку, а може й рік… чи навіть два. Він мав багато їздити і бути САМ. Працював Степан без “легенди”, під справжнім своїм іменем, не приховуючи родинних зв’язків. Батько-військовий був його козирем. А поява офіційної дівчини або дружини — це ризик для НЕЇ. Якщо він проколеться — вона першою потрапить під удар. Бабуся теж потрапить, але навряд чи стару жінку запроторять до якогось борделю, щоб бити по його вразливому місцю, надсилаючи її фото звідти… Таке вже траплялося з іншими і чоловіки просто ламалися. Для Лариси і для себе Степан такого не хотів. Але де знайти сили відмовитися від неї? До неї тягне, як магнітом.
— Між тобою і Лорою щось трапилося, що Хризонівна така сердита?
— Нічого не трапилося, та бабуся не вірить.
— Чому?
— Я в суботу поїхав на зустріч, а потрапив — на розбірки. Поки все повирішував — настав вечір неділі.
— Ти що, взагалі не спав?
— Не було коли.
— Ну ти й звірюка.
— Руку рознесло, мене водило і хитало так, що я не пам’ятаю, як взагалі доїхав до Лариси додому. Було десь близько десятої. Людмила Василівна мене пустила, Лора перев’язала мою руку, гною було так нормально. Вигляд я мав паскудний. Поміряли температуру — висока.
— То ти вирішив здохнути до Африки?
— Десь так. Людмила Василівна сказала, що потрібно вколоти антибіотик, бо інакше у мене будуть великі проблеми. Я погодився. Оскільки мене хитало, то вона побоялася, що я впаду, і сказала Лорі колоти мене лежачи, а після уколу — не підніматися одразу. Я був такий вимотаний, що опинившись на горизонтальній площині, вирубився і проспав до обіду.
— Клас…
— Так. Прокинувся, дівчата мене нагодували, і я поїхав сюди, а тут, — він закотив очі. — Бабуся ще з порогу налетіла на мене, що вона вже все знає. Я спочатку не зрозумів, про що вона, а виявляється їй донесли, що машина стояла з ночі біля двору Лори. Вона вирішила, що цю ніч я був з Ларисою у неї вдома. Спробував пояснити, що фізично нічого не міг би зробити, але вона не вірить. Впевнена, що “Людка-п’яниця підкладає мені свою доньку спеціально”, заради грошей.
— Дивно. Вона ж пиляє тебе постійно, щоб “хоч якусь” невістку привів. А виявляється, вже є обмеження по кандидатурам.
— Так… — Степан кивнув. — У душ до мене прийшла і читала мені нотації з-за ширми, яка ж пропаща родина у Лариси. Батько — хтивий кабель, матір — п’яниця, доньки — шльондри. Причому — обидві одразу. Хоча Тетяна ще мала.
— Мда…
Помовчали.
— Слухай, а як ти миєшся з такою рукою?
— Пакет на руку одягаю…
— Може переказиться бабця?
— Сподіваюся. То що там по каравану? Все точно? Не як минулого разу?
— Точно, — Бакеро усміхнувся. — цього разу я чув все на власні вуха.
— Ти там хоч був не сам?
— Ні, не сам. Все нормально. Не викриють.
Степан і Бакеро просиділи майже до півночі і циган лишився ночувати у друга вдома, щоб не їхати на хутір і серед ночі та не будити рідних.