Лариса намагалася перечитувати конспекти, але думки щоразу перетікали в інше русло. ВІН. Ледь дочекалася вечора. Коли прийшла — Хризонівна сиділа у залі і чекала, коли перед нею відкриють “таємницю прикриту бинтами”. Степан був сердитим, але намагався поводитися як звичайно. Атмосфера в будинку була ДУЖЕ напруженою.
Лора привіталася до колишньої вчительки і, помивши руки, сіла за стіл. Хризонівна просто кивнула їй у відповідь. Степан мовчки зрізав бинт і Лариса почала звичну їй процедуру заміни тампона з маззю в розкритій рані, котра починала стягуватися.
— Сьогодні покладу просто мазь, без тампону, хай затягує, — сказала вона Степану, і він кивнув. — А на цій другій можна знімати шви через один. Ти вдома, то може не бинтувати? Можна серветку поверх рани закріпити пластирем.
— Ні, бинтуй, — сказав Степан напружено.
— Добре… — повільно промовила Лариса, відчуваючи, як всередині неї все почало німіти. Щось тут трапилося. — Як скажеш…
Хризонівна мовчала всю перев’язку, не відводячи погляду від Лариси і її рук.
Закріпивши бинт Лора дістала флакон з антибіотиком.
— А може цього не треба? Я вже чудово себе почуваю, — Степан похитав головою.
— Але… — вона розгублено поглянула на Степана, потім на Хризонівну і знову на нього. — Це потрібно… повір.
Він зміряв її поглядом.
— Віро Хризонівно, мені лягати на стіл? Чи все ж таки можна на якийсь більш пристосований для цього предмет? — звернувся він в’їдливим тоном до бабусі, і Лора зрозуміла, що він посварився з бабусею. Через неї. І зараз Степан розігрує виставу. Але яку?
— На диван… — сказала Хризонівна крізь зуби.
— Дя-а-акую, — протягнув Степан, і підвівся з-за столу. — Лоро, ходімо.
Вони пішли до кімнати, в якій вона прасувала свою сукню ще якихось п’ять днів тому, але, здавалося, що то було давно, в якомусь минулому забутому житті. Дошка була відсунута під шафу, все решта — як і тоді.
— Я помию руки, — Лариса пішла до ванної. Доки Лора розчиняла антибіотик лідокаїном, колола і доки Степан лежав на дивані — Хризонівна весь час стояла у дверях.
— Бабусю, ти задоволена побаченим? — поцікавився Степан, повернувшись на бік, тручи місце уколу, котре неприємно про себе нагадувало.
— Так, — вона кивнула.
— І як? Ти б змогла все це робити сама?
— Ну…
— Май на увазі, рана вже чиста. Було гірше.
— Не змогла б…
Степан відвернувся, всім своїм видом говорячи: “ А я ж казав”.
— Я піду, — Лора кивнула. — У мене завтра іспит, я маю ще повторити.
— До ранку не сиди. Все не повториш, лише спати будеш хотіти, — Степан почав підніматися з дивану. — Ходімо, я тебе проведу.
Йому потрібно було уточнити час іспиту, щоб розрахувати, о котрій завтра забрати дівчину з дому і відвезти до училища вчасно.