Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 12

Зупинивши машину біля двору Лариси, Степан розвернувся до неї. Лариса дивилася на нього, не знаючи як їй поводитися. Дуже хотілося пригорнутися до нього і поцілувати, але соромилася своїх бажань. Він схилився до неї і Лора подалася назустріч, зустрічаючи ніжний поцілунок в губи. Легкий, поверхневий, лише в губи, в кожну по черзі.

— От тепер ми, нарешті, привіталися, бо ти вранці так поспішала до своєї бабці… — він усміхнувся і провів кінчиками пальців по її щоці. Очі Лори сяяли. — А зараз, мАла, тобі потрібно йти вчити анатомію.

— Повторити, — Лора усміхалася, трохи засоромившись того, як він неоднозначно вимовив назву предмету.

— Я чекатиму тебе о сьомій вечора.

— Я прийду…

Біля хвіртки з’явилася Тетяна з мамою. Степан вийшов з машини. Поява Лариси і Степана разом Людмилу Василівну не здивувала. Тетяна радісно застрибала, отримавши шоколад і пакет з черешнею. Степан заніс до будинку молоко і лишатися не став, як його не вмовляли — поїхав додому, бо там “вже, мабуть, прокинувся Бакеро і потрібно рятувати його від бабусі”. Він не став уточнювати, що саме загрожує цигану: безмежна гостинність чи допит.

— Ви домовлялися, чи це він сам приїхав? — запитала матір, коли вони, помивши черешні, всілися всі їсти їх за столом на кухні, половину поклавши до холодильника.

— Сам… Я просто згадала вчора, що піду вранці по молоко, а він взяв і приїхав.

— Гм… — матір замислилася.

— Мамо, а чому ви тоді взяли у Горбачів гроші?

Матір насупилася, затримала погляд на черешнях, котрі взяла у руку.

— Твій батько так вирішив… Злякався. Боявся засмутити “поважний людей”.

— Поважних людей? — перепитала Лора.

— Горбачів…. Старий Горбач приїжджав до нас зі слідчим. Не знаю що вони там казали твоєму батьку, але після розмови він заявив, що ми нічого не доведемо і тій малій покарання не буде, а лише наживемо собі “страшного” ворога. Тому взяв гроші і пообіцяв, що ми заяву писати не будемо. Я і свекруха намагалися Володю переконати, що так не можна, що ти ж мало не померла… Таке не можна пробачати… А він сказав — жива, то й добре.

— Багато Горбач дав?

— Тисячу рублів…

— І що ви зробили з нею?

— Поклали на книжку, — гірко всміхнулася матір. — Я казала: “Давай купимо на них золоті прикраси, дівчині згодяться завжди” — не послухав, ще й насварив, що тільки про цяцьки й думаю. А потім як Союз розвалився і всі ті кошти “на книжках” пропали… — матір зітхнула. — Я мовчала, а свекруха вашого батька пиляла ж мало не щодня…

— А Степан?

— Мені дуже соромно було перед ним тоді… і зараз соромно. Він, ще дитина, а мав сміливість виступати проти Горбача, натомість ми піджали хвіст і лапки склали… Горбач найняв людей, щоб “попередили” хлопця. А у Степана ж батько військовий. Видно, навчив сина, то він і першого разу відбився від тих, хто прийшов його бити, і другого. Другий раз Горбач вже сина свого послав, щоб простежив, не повірив, що малий такий спритний і розігнав тих лобуряк… А Степан взяв, та й зламав Андрію носа. — матір усміхнулася. — Очевидці кажуть, зарядив лівою рукою. Навіть не правою.

— На нього нападали двічі? — здивувалася Лора.

— Так. Перший раз біля їхнього двору. Прийшли, покликали, то він їх біля своєї хвіртки і порозкидав, як кошенят. А другий раз вже біля школи, на спортивному майданчику.

— Він не казав за перший раз…

— Ну там все було швидко, може не вважає це чимось значущим? Він кожного по пару разів вдарив, і ті втекли, а вдруге вони вже краще підготувалися. Ножі побрали, кастети… Не допомогло. А потім Андрій, мабуть, від образи за поламаний ніс, найняв п’яниць, щоб ті їм вікна побили. Добре, що не спалити… Старий Горбач приїздив до Хризонівни, вищав, як свиня, коли ту ріжуть. Обіцяв Степана згноїти у тюрмі… Але теж… такий простий, як двері. Ти хотів хлопця скалічити, а як не вийшло, і скалічили твого сина — приїхав погрожувати.

— І тоді приїхала та жінка, — сказала Лора.

— Так. Я її бачила. Снігова королева просто… Зайшла до Горбачів у дім з таким виглядом, ніби у хлів до худоби. Вийшла дуже швидко, і старий Горбач за нею біг мало не навприсядки, а вона на нього і не дивилася, лише щось крізь зуби казала. Поїхала до Хризонівни, поговорила зі Степаном і все затихло. Раптово. Горбачі на дупу сіли зі своїми погрозами. Степан припинив доводити їхню вину, відсторонився. Ти повернулася з лікарні… Ну, а потім почалася школа і після неї він поїхав звідси. Як ти школу того року пережила — я не знаю. Постійні сльози, що він тебе ігнорує, відвертається. Та з його від’їздом — плакати ти перестала…

Лора зітхнула. Плакати вона перестала, бо не бачила, так легше… Хоча він їй снився. Тетяна слухала все, розкривши рота. Поглядала то на матір, то на сестру. Скільки ж вона всього не знала? 

— Він тобі подобається? — раптом запитала Ларису матір.

— Дуже… — кивнула Лора. — Я думаю, що він подобався мені завжди. Просто я цього не розуміла…

— Але чи він не грає з тобою, Лоро? Бондарі розбили не одне серце… Батько його був красенем. Та і Олег… Гарні ж, зарази, були. Навіть не так рисами обличчя, як усім разом брали. Високі, сіроокі, каштанове волосся… Дуже гарні були чоловіки. І ду-у-уже перебірливі до жінок.

— Ти їх знала? — здивувалася Тетяна.

— Знала… Сергія менше, більше Олега. Хороший був… Але їхня матір… І Сергій, і Олег всіх дівчат мали на “погодження” до неї водити. Бо інакше виїдала мозок. А тебе Хризонівна ще зі школи не любить… Певно, що це через нас з батьком. І навряд чи вона тебе “прийме”… 

— Вона мене не любить. Це правда…

— І Степан не простий. По ньому видно. Дивися… Будь обережною, бо обпечешся… 

Лора нічого не відповіла. Вона сумнівалася, що Степану потрібне “погодження” бабусі, бо він не корився її волі ще зі школи… Але ж вони все одно родичі.

Коментарі з Facebook