Степан примружив очі. Лора схвильована, засмучена, трохи перелякана почутим. Можливо, це не вірно в його теперішній ситуації розповідати щось про себе, але краще, щоб вона знала правду. Брехати їй не хотілося… Він сів у ліжку, опинившись навпроти її обличчя. Майже впритул.
— Якщо за визначенням то кріт — це той, кого, як правило, вербують і “вирощують” з прицілом, що він “виросте” і стане “корисним”. Коли кріт “нариває” цінну інформацію — він передає її кому слід. На цьому, переважно, його функція і закінчується. Це “сплячі агенти”, до пори, до часу — кроти. Мене ж ніхто не вербував. Відповідно, я — не кріт.
— Бакеро — кріт… — прошепотіла Лора розгублено, несила відвести погляду від його магнетичних очей.
Степан усміхнувся.
— Молодець.
— А ти — збираєш інформацію… і на її основі — дієш.
— Дуже близько… — він кивнув, усміхаючись. — Розумна дівчинка.
Лариса відчувала, як всередині неї розростається страх і тривога від розуміння того, що Степан ходить по лезу ножа. Він балансує між звичним їй світом і тим, що живе “пА пАнятіям”, і всі його маневри ТАМ — гра з вогнем. Він на це погодився і живе так останні три роки, усвідомлюючи ризики та роблячи свою справу. Яку саме справу? І яка роль Фурії?
— А Фурія… це хто?
— Фурія? — перепитав Степан затримавши погляд на її губах. — Найстервожніша жінка з усіх, що я зустрічав. Неймовірний маніпулятор. Опиратись їй дуже важко…
Всередині Лори все стислось і похололо від його слів. Це жінка… Вона дивилася на нього несила нічого запитати, бо язик відмовлявся її слухатись. А так хотілося почути яка ж роль Фурії в його житті?..
Близькість Лариси хвилювала Степана, і він не міг відмовити собі у задоволенні торкнутись її. Тому його рука ковзнула по її щоці, прибираючи неіснуючу волосину за вухо. Він бачив її хвилювання і те, що дівчина думає про Фурію, як про його дівчину — здогадувався. Ех, мАла…така ти ще малА.
— Вона працювала з моїм батьком. Коли його не стало — постійно тримала мене у полі зору. Була його кураторкою, тепер — моя. Раніше у неї був інший позивний — Гарпія, викрадачка. Після смерті мого батька вона змінила його на Фурію — богиню помсти. І, як вона каже, дістане всіх винних в його смерті, за всяк кошт. Крок за кроком вона до цього йде. Я так розумію, що між ними були не лише робочі стосунки.
Лора перевела подих: Фурія — жінка. Можливо, коханка його батька. Вона не молода і жодних романтичних стосунків між ними немає. Ну і він же казав, що вільний… Від серця відлягло, хоча його удари ще йшли луною у скронях.
— Ти її знав раніше? — ледь видавила з себе Лора питання. Якщо у Фурії були стосунки з його батьком — він же міг її бачити?
— Ні. Познайомився, коли вона приїжджала сюди. Тоді, як я Горбачу зламав ніс.
— А через що ви тоді побилися?
— Через тебе, — Степан усміхнувся.
— Через мене? — очі Лори здивовано розширились і мозок, здавалося, загудів від почутого. Вона погано знала і розуміла події, що відбувались у селищі під час її перебування в лікарні. Ніхто їй нічого не пояснював. Не розуміла звинувачень на адресу Степана. В чому його могли звинуватити, адже він її врятував? І батьки винувато мовчали, коли про це починалась якась розмова.
— Перші свідчення всі дали так, як все було насправді. Потім Горбачі домовилися зі слідчим, той вмовив твоїх батьків взяти гроші і не писати заяву. Справу “зам’яли”. Юля у справі не фігурувала взагалі і та шпана, що тебе затягнула — теж. За новою версією — ти була винною у всьому сама. Ти сама запливла на глибину і там почала тонути. А я наполягав на вині сестри Андрія та тих малих і говорив про це. Отак, слово за слово, і побилися на спортивному майданчику біля школи. Доречі, йому ніс поправили чи так і ходить з перебитим?
— Так і ходить… — приголомшена почутим, прошепотіла Лора. Її батьки взяли гроші, визнавши її винною в тому, що вона мало не втопилася… Це не вкладалось у неї в голові. Як таке могло статись? Її тато і мама, котрі так нею тоді опікувалися… Як вони могли?
— Як каже Фурія — у мене загострене почуття справедливості, — Степан усміхнувся, — чим, власне, і користується. Я вважав, що якщо винні не отримають хоч якесь покарання, то не зроблять жодних висновків… Та я вважаю так і зараз — безкарність породжує вседозволеність.
— Я нічого не знала про це… — прошепотіла Лариса, відчуваючи, як по щоках покотилися сльози. Почуте проливало світло на минуле, і поведінка Степана ставала їй більш зрозумілою. А вона стільки років сердилася на нього… — Чому вони взяли гроші?… Навіщо? Тоді ми не потребували їх… Взагалі. І вони мені нічого не сказали… Степане, я не знала…
— Пізніше я і сам це зрозумів, — він витер сльози з її обличчя. — Не плач… Це все вже в минулому. Зараз слід зосередитись на майбутньому…