Як у воду дивився. Лиш вони вийшли у прихожу, і Лора, сівши на тумбу, почала взувати мокасини — до будинку зайшла Віра Хризонівна.
— Скільки вас можна чекати?
— А в чому проблема? — поцікавився Степан, взуваючи кросівки.
— Я вже думала, що у вас щось трапилося.
— Що у нас могло трапитись? Мені Лора вколола антибіотик. Після нього потрібно полежати, бо ногу тягне. Не придумуй, бабусю, — Степан підвівся, взяв Лору за руку і вони вийшли з будинку. Хризонівна пішла за ними, не відводячи погляду від поєднаних рук.
— Навіщо тобі антибіотик?
— Бабусю, у мене запалення і висока температура.
— То, може, потрібно піти до лікаря, а не дозволяти проводити над собою досліди студенткам? — буркнула жінка.
— Мого брата повели до лікаря. Це йому допомогло? — Степан озирнувся до бабусі, пропускаючи Лору перед собою в альтанку.
На столі стояли дві великі піци у картонних коробках і дві упаковки чеського пива, з однієї вже дістали три банки. Пила навіть Хризонівна… Тоня і Бакеро сиділи поруч. Ще біля столу стояло три вільні стільці і бабуся, судячи з пивної банки, сиділа до цього на середньому, мабуть, намагаючись таким чином завадити їм сісти поруч.
Степан допоміг Лорі сісти поруч з подругою, переставив пиво бабусі на край, і сам сів на її стілець.
— Піца! Налітайте! Ще тепла, — сказала Тоня, підсовуючи подрузі коробку.
— А пити лише пиво? — Степан, скривившись, оглянув стіл.
— Вибач, Бонд, я ж не знав, що ти на голку підсів, — засміявся циган.
— Так отож. Але краще посидіти трохи на голці, ніж здохнути, — Степан взяв з коробки трикутник піци. — О, каперси — прикольно.
Хризонівна сіла на своє “нове” місце і прискіпливо подивилася на онука.
— Те, що трапилося з твоїм братом, мало б навчити тебе дуже добре обирати тих, кому ти довіряєш, — сказала бабуся. — Особливо, якщо це питання твого життя.
Степан повернув до неї голову. Його погляд могла бачити тільки бабуся і по тому як витягнулось її обличчя — погляд був ще той.
— Я знаю. І я дуже добре обираю, — він кивнув бабусі, поклавши піцу на коробку, дістав з джинсів пачку цигарок — запалив, видихаючи дим вгору.
— Лоро, як тобі піца? — поцікавився Бакеро.
Вона тримала шматок в руках лише раз відкусивши від нього. Остання фраза Степана викликала холодок по спині, оскільки вона почула її у більш ширшому значенні ніж лікування його руки. Він обережний по життю. І те, що він розповів їй про себе, свідчить про те, що він їй ДОВІРЯЄ. Чим заслужила вона його довіру? Він же не може, як Лора, бути закоханим стільки років і довідатися про це лише зараз…
— Смачно… — відповіла тихо.
— А каперси, це оті маленькі рибки? — запитала Тоня.
— Рибки — то анчоуси. Засолене філе хамси, якщо я нічого не плутаю, — сказав Степан. — А каперси — це нерозкриті бутони рослини, що плететься по гірських схилах. Їх збирають руками, потім солять чи маринують, а от свіжі вони — просто рідкісна гидота, — він скривився.
— Ти пробував? — Тоня теж скривилася.
— Мав необережність, — Степан усміхнувся. — Бачу кущик з квітами, питаю — що це? — Каперси квітнуть… О, круто, я їх люблю. Зірвав пару бутонів, як розжував, — він засміявся. — Гіркі, що капець.
— А вони у нас ростуть? — здивувалася Тоня.
— У Криму, зустрічаються, а тут у нас для них холодно, — похитав головою Степан.
— А де ж ти їх здибав?
— У теплих краях, — він усміхнувся.
— “У теплих краях”, — передразнила його Тоня. — Теж мені, птах перелітний. Восени у вирій полетиш?
— Полечу, — засміявся Степан. Лора згадала його слова, що він поїде в Африку, а там — неспокійно… Серце стислося.
— От брехло, — Тоня відпила пиво і поглянула на сумну подругу. — Лоро, спробуй пиво.
— Дякую, я не хочу.
— Ну хоч ковток зроби, — не відставала подруга. — Ти ж таке не пила, чи пила?
— Не пила, але я не хочу.
— Ну хоч трошки…