Оскільки Степан був небагатослівним і Лора теж мовчала — тишу за столом заповнював Бакеро. Він розповів про пару шулерів, що вчора завітала до них у казино. Вони сиділи і протягом години мітили карти. На перстні одного був спеціально загострений камінь і той робив ним насічки. Позначили всю колоду, шкрябаючи умовні смужки на їхніх поверхнях. Менеджер помітив це за допомогою камер спостереження. До нових гравців завжди ставляться з підвищеною увагою і тут таке… Довелося попросити їх залишити заклад і замінити колоду карт. Вони навіть намагались трохи поскандалити. Охорона їй вивела. Тепер для них вхід сюди заборонено назавжди. А під новий рік були такі, що мітили карти ультрафіолетом.
— Ультрафіолетом? — здивувалася Тоня.
— Так. Чіпляється така “шняга”, на краватку чи на лацкан піджака, з речовиною, що видима тільки під ультрафіолетом. Періодично гравець непомітно торкається картами тієї штуки і мітить їх. Неозброєним оком цього не видно, але сам гравець сидить в спеціальних окулярах, через які бачить всі мітки.
— І що ви зробили? Вигнали їх? — Тоня була вражена почутим.
— Замінили колоду і натякнули їм так м’яко, що ми здогадалися про їхню брудну гру. Вони зрозуміли, що тут їх вирахували і залишили казино. Пішли тихо, без скандалу.
— Нічого собі… Я думала, що так лише у якихось кіно буває.
— В реальному житті трапляються набагато цікавіші речі, — Бакеро усміхнувся, поглядаючи на Лору і Степана. Обоє мовчазні і задумливі. Час від часу обмінюються короткими поглядами, іноді він бере її за руку, потім пускає. Взагалі Бонд поводився дивно. Не так, як завжди.
— А чому ти вирішив піти працювати в казино? — запитала Тоня, котра мала певні думки відносно його теперішньої роботи.
— Я закінчував навчання і не знав взагалі куди мені йти далі. Перспективи були не дуже… — Бакеро поглянув на Степана і усміхнувся, — А потім з’явився Бонд, як сніг на голову, і відправив мене вчитись у школу круп’є.
Тоня поглянула на Степана, що саме допалив цигарку і тушив недопалок об скляну попільничку на столі. Вона здогадувалася, що він мав відношення до роботи Бакеро і от тепер почула підтвердження своїх припущень.
— Але ж тобі підходить така робота? — він усміхнувся до цигана.
— Так. Це точно моє.
— Це добре, — Степан кивнув.
— Степане, а ти де працюєш? — запитала Тоня сусіда.
— Відправляю людей на курси різні, — він усміхнувся. — Хочеш, я і тебе кудись відправлю?
— Та ну тебе… Невже важко сказати?
— Та десь працюю, щось роблю. Трохи там, трохи тут.
— Ти хоч не кілер?
— Кілер? — Степан зробив вигляд, ніби щось згадує. — Не пам’ятаю такого запису у своїй трудовій книжці.
— Ти — нестерпний.
— Інший би сперечався, я — не стану.
— А котра зараз година? — поцікавилася Лора. Вже темніло і вона хвилювалася за маму.
— Майже десята, — сказав Бакеро поглянувши на наручний годинник.
— Мені потрібно додому… — вона поглянула на Степана.
— Я тебе проведу, — він кивнув і підвівся.
Лора попрощалася з подругою і Бакеро, Степан взяв дівчину за руку, і вони пішли до хвіртки. Жила вона у кілометрі від нього, і Степан повів Лору додому, а не повіз її машиною. Хотілося пройтись. Ніч була тиха, тепла і ясна…
Коли Лариса і Степан вийшли з двору, Бакеро розвернувся до Тоні.
— То що це за перець прийшов у твій двір після мене? — запитав він, насупивши брови.
— Це Максим. Він ветеринар. Живе біля Горбачів. Знайомий моєї мами, — усміхнулася Тоня.
— Мами… Дивився він на тебе не як “знайомий мами”.
— Ну, дивитися же — не заборонено, — Тоня грайливо прикусила губу.
Про сьогоднішню зустріч з Максимом вона домовилася ще минулого тижня, в середу. А у п’ятницю приїхав Бакеро і просто викрав її спокій. Він їй страшенно сподобався і вона вхопилася за його пропозицію поїхати в Київ розважатися. Хто з хлопців був ініціатором цієї поїздки — її мало цікавило, головне, що потрібно було їхати двома парами і Лора, на щастя, погодилася. Так, для подруги ця поїздка стала багатою на різні події, але і для Тоні вона була також дуже результативною. Майже весь вечір Бакеро був з нею. Такий уважний, галантий…