Лариса весь день не знаходила собі місця. Що б не робила — думала про Степана. Вона хвилювалась за його руку, за нього самого, особливо, почувши, що жоден його телефон не відповідає. Могло статись що завгодно, а якщо врахувати, що у машині повно зброї… І невідомо, до якого стану вона б себе довела, якби Тоня, йдучи ввечері додому, не сказала фразу, котра протверезила їй мозок.
— Мабуть, він поїхав до своєї Фурії. Вчора гульнув, заскучав. Надивився на твої принади і поїхав спускати пар. Шкода… Я сподівалась, що він обере тебе. Я була в цьому впевнена…
— З чого б йому обирати мене? Ми ж одне одного зовсім не знаємо… Лише пару днів як нормально спілкуємось, а її він знає вже давно, — відчуваючи, як з кожним сказаним словом дужче стискається її серце, промовила Лора. Вона ж — мале дівчисько. І він їй нічого не обіцяв. Те, що вона там собі хоче і нафантазувала — це її проблема… А якщо брати до уваги “рекомендації” Руслана, то час на неї витрачати не варто.
Тетяна бачила страждання сестри і ввечері, перед сном, зайшла до Лори в кімнату поговорити.
— Сестричко, не сумуй, — Тетяна обійняла Ларису.
— Я не сумую. Все добре, — Лора усміхнулась.
— Сумуєш. Це ж через Степана?
— Так… — вона зітхнула. Приховати від сестри очевидні речі було неможливо. Мама не приглядалась до неї, а сестра весь день не відводила очей.
— А я знаю, що ви вчора не гуляли в “Мафію”, а їздили в Київ.
— Звідки?.. — перелякано запитала Лариса в сестри.
— Іркіна сестра сьогодні казала, що ви зустрілись там у якомусь клубі і що ти була з високим темноволосим хлопцем, який до них не підходив, і вони його не розгледіли, але у нього “офігенно крута тачка”. Бачили, як ви їхали. Їх аж корчить: “ХТО ТО БУВ?”. Я промовчала, що то Відьмак, нехай самі здогадуються хто то був. Не хочу полегшувати їхні муки, — Тетяна усміхнулась. — А Тоня, кажуть, була з Бакеро і що Юлькін хлопець — то його друг. Типу тісний світ і все таке.
— Бакеро йому не зовсім друг. Просто знайомий… Боже, якщо це все дійде до мами… вона мене вб’є…
— Посвариться трохи та й усе. Степан їй подобається. Тим більше, що він тебе врятував колись.
— Таню… Ця поїздка нічого не значить. У нього є дівчина, — Лора з сумом поглянула на сестру.
— Ти впевнена?
— Так…
Сестри замовкли. За вікном мигнуло світло фар і зупинилось, освітлюючи гілки горіха. Тетяна підвелась і підійшла до вікна.
— Лоро… Здається, Степан приїхав, — дівчина усміхаючись обернулась.
— Приїхав? Так пізно? — Лора недовірливо визирнула у вікно.
Позашляховик зупинився біля їхньої хвіртки, і з авто вийшла знайома висока фігура. Бім заголосив, добросовісно відробляючи свої харчі. Його підтримали сусідські пси, здіймаючи лемент на кутку.
— Та що там трапилось? — за дверима почувся незадоволений голос матері, котра йшла дивитись на причину шуму. — Знову їжак заліз чи чого ота руда паскуда там надривається?
— Таню… я не хочу виходити… — прошепотіла Лора до сестри.
— Чому?
— Не знаю… Я боюсь.
— Лоро, ти ж — не мала дитина, — усміхнулась дівчина. — Добре. Я піду у розвідку.
Підморгнувши сестрі, Тетяна вийшла з кімнати.