Тоня розглядала палички.
— Круті штуки… Оці дві — точно місячний камінь, оці — бірюза, оці — не знаю, — казала Тоня розкладаючи заколки по виду каміння. Всього їх було 12 штук. — Степан мене здивував.
— Мене теж, — Лора була приголомшена отриманим подарунком.
— А мене — ні, — заявила Тетяна весело.
— Чого це раптом? — скептично поглянула на малу Тоня.
— Тому що, я бачу як він дивиться на Лору. Вона йому подобається. А якщо жінка сподобалась чоловіку, то він обов’язково буде демонструвати це всіма можливими способами. І це — один з них, — вона вказала на розкладені на столі заколки.
— Ти ба, яка розумна… — скривилась Тоня, розглядаючи візерунок на металевих прикрасах. — Лорко… твою ж дивізію… оці залізяки — це срібло… На них проба…
— Може повернути йому їх? — невпевнено запитала Лариса.
— І не думай! — одночасно вигукнули Тоня і Таня.
— Ти просто не звикла отримувати подарунки від хлопців. До того ж, це просто заколки. Дрібничка. Це ні до чого тебе не зобов’язує, — швидко говорила Тоня. — Давай, краще, будемо починати експериментувати з зачіскою на вечір.
Хризонівна зустріла Лору ввечері досить холодно. Степан лишив у Лариси вдома пакет з ліками, тому вона прийшла з ним, вклавши зелену баночку шамана всередину. Йшла разом з Тонею, але у двір до Хризонівни подруга з нею не зайшла, пішла додому. Сьогодні ввечері мала зустрітись з Максимом. Перед виходом подруги мало не посварились через одяг. Тоня хотіла, що б Лора одягнула сукню, а та наполягала на джинсах і футболці. Пішла у джинсах.
— Доброго вечора, — привіталась Лора.
— Доброго… — колишня вчителька зверхньо оглянула її, зустрівши на порозі. — Заходь. Він у себе в кімнаті.
Знявши мокасини у прихожій, Лора не знала, що їй робити далі. Капців для неї не було, а Хризонівна незадоволено сопіла за її спиною.
— Йди, ти ж знаєш куди, — сказала колишня вчителька.
Лариса невпевнено рушила до дверей босоніж. Вона тихенько постукала і не почула відповіді. Можливо, він спить?
— Та можеш і не стукати після цієї ночі, — гукнула Хризонівна з дверей кухні. Лора озирнулась на колишню вчительку. Невже вона думає, що цю ніч Степан провів з нею? Він же був настільки виснаженим, що ледь на ногах тримався… Хай думає що хоче. І Лора постукала знову. Двері відчинились і вийшов Степан. Виглядав трохи краще. Він прийняв душ, від чого волосся на голові розпушилось, поголився і, мабуть, ще поспав, бо виглядав більш відпочившим, ніж удень, коли йшов від неї. Погляд його одразу ж зачепився за її зачіску і він задоволено усміхнувся.
— Привіт. Заходь.
— Мені потрібно руки помити…
— Пішли, — він забрав у неї пакет, кинув його на ліжко і повів її до ванної. — Лоро, а чому ти боса?
— Ну…
Він дістав з тумби для неї капці і вони пішли до кімнати під пильним поглядом Віри Хризонівни.
Поміряли температуру — 37,5. Розмотали руку — стан значно покращився, але до норми було ще далеко.
— Тобі дуже пасує ця зачіска, — сказав Степан, милуючись Лорою.
— Дякую… І за подарунок ще раз дякую. Дуже приємно було його отримати, — Лора збентежено опустила очі.
— Я радий, що він тобі сподобався. Мені здається, що робити з цими штуками зачіску не важче ніж хвіст, а вигляд вона має більш ефектний.
— Ефектний?
— Так. Ти дуже гарна, Лоро.
— Дякую.
Лора не знала як реагувати на ці його слова. Завмерла. Нависла пауза.