Людмила Василівна була здивована появі пізнього гостя, але відправити його не змогла. Пустила.
— Я дуже вибачаюсь за свій пізній візит, просто на роботі виникла така ситуація, що я не зміг бути вчора, і сьогодні приїхав, як тільки звільнився, — говорив Степан, заходячи в дім.
— Привіт, — привіталась з ним Тетяна, як тільки він зайшов до кухні, і поглянула на годинник. Майже 22 година.
— Привіт, — Степан кивнув їй, просканувавши поглядом приміщення — Лариси тут немає.
— Може чаю? — запропонувала матір.
— Ні, дякую.
— Сідайте.
Степан сів, поклавши пакет з ліками на стіл.
— Вчора перев’язку робили? — запитала матір дивлячись на набряклі пальці, що визирали з-під бинтів. На зап’ясті бинти були всі у розводах.
— Ні.
— Степане… Вам ваша рука що, взагалі не потрібна?
— Не було можливості, — він почав зрізати бинти.
— Це ж ваше здоров’я! Це ж рука, а не молочний зуб. Нова не виросте.
— Так, я розумію.
Зап’ястя почервоніло і набрякло.
— Тетяно, клич сюди Лору, — сказала матір, насуплено дивлячись на руку Степана.
Дівчина зникла за боковими дверима і невдовзі повернулась із сестрою. Його погляд ковзнув по Лорі і зупинився на засмученому обличчі. Вона прийшла у піжамі, поверх якої накинула легенький картатий халат з ситцю — абсолютно зайвий, без нього було б краще.
— Привіт… — тихо привіталась Лариса, зупинившись у дверях і намагаючись не дивитись на нього.
— Привіт.
— Чого там стала? Погане освітлення, я нічого не бачу, ходи мий руки і сідай, — Людмила Василівна встала з-за столу.
Коли Лариса сіла — поморщилась, побачивши запалення. Матір підійшла до неї і, не дуже панькаючись, прибрала волосся доньки назад, стягнувши його у хвіст на потилиці дівчини.
— Ларисо, куди з такими патлами до рани лізеш? Вас там хоч чомусь вчать в тому училищі? — сварилась матір. Дівчина мовчала, лиш скривилась, коли мати сильно смикнула волосся.
До горла підступив клубок. Ковтнула. Поглянути на Степана не наважувалась. Взявши пінцет, почала знімати серветки і витягати тампон, що був колись з маззю і котрий весь просяк гноем. Степан морщився, але терпів. Поглянув на її руки — синців немає… Порадів, що зараз рукою займається Лора. Вона обережна. Нікого іншого він би зараз не витерпів…
— Щось виглядаєте ви, Степане, не дуже. Температури немає? — запитала Людмила Василівна, ставши за спиною доньки.
— Не знаю, не міряв.
— Тетяно, принеси термометра, — кивнула жінка меншій доньці.
Коли дівчина принесла, то, перевіривши його показники, Людмила Василівна подала градусник Степану. Він взяв і втупив у нього погляд. Як? Його ліва рука лежала на столі, під неї термометр не поставиш, а правою рукою під праву руку самому собі ставити незручно. Лариса допомогла йому, відволікшись від лівої руки. Вона підняла низ його футболки і помістила градусник під праву пахву.
— Притисни, — сказала, затримавши погляд на збитих кісточках правої руки. Коли вона бачила Степана востаннє — вони були цілі. Він притис руку. Лора робила все, не дивлячись йому в очі, боялась. Сама не знала, чого саме боялась, але поглянути Степану в очі не наважувалась.
Повернулась до лівої руки. Обробляючи рану, витягла кетгут.
— Ну от він і вийшов, нарешті, — з полегшенням сказала Лора.
— О, це добре, — матір зазирнула через її плече. — Але шкоди він вже наробив…
— Мамо, а ці шви коли знімати? — вона вказала на дві ближні до ліктя рани.
— Не сьогодні. Може завтра… Я, правда, на роботі, але ж ти можеш зняти сама?
— Так, — Лора кивнула.
— Що там градусник нам каже? — поцікавилась матір. Лариса взяла термометр і подивилась на його покази.
— 38,4… — не втрималась, стурбовано поглянула на Степана. Вперше за цей вечір. Виглядав він погано. — Як ти себе почуваєш?
— Ну так…не дуже.
— Високувата… — матір поглянула на нього обмірковуючи план дій.
— Я думав так хитає через те, що давно не спав.
— Алергія на антибіотики є чи немає? — запитала Людмила Василівна у Степана.
— Не знаю, наче ніколи не приймав.
— Оце щаслива людина, — усміхнулась матір. — Тетяно, неси сюди коробку з ліками і пакет зі шприцами, будемо проби робити… Я цієї зими хворіла, у мене там лишилось пару флаконів антибіотика.
— Може не потрібно? — Степан з сумнівом поглянув на Людмилу Василівну.
— Степане… Я працюю в хірургії і такого надивилась… Повірте мені — потрібно.