Вже в машині Злата дала волю своїм почуттям. Лиш вони сіли в салон, вона накинулась на нього.
— Ти казав, що ми маємо говорити про все! Чи це стосується лише мене? Зламаний ніготь, кажеш?! А ти всі ці дні нічого не казав мені про підозру у мене раку! Артуре! Так нечесно! Ти мав мені сказати!
— Злато, про це сказали лікарі після консультації, і ти, на щастя, не розчула їхніх підозр.
— На щастя?
— Так! Бо всі ці дні ти б переживала і навряд чи змогла б відволіктись на щось з того, що ми робили!
— Але це нечесно! Ти мав мені сказати!
— Вибач, але я так не вважаю. Все сталося так, як сталося. Ти не нервувала марно ці дні, мене одного було цілком достатньо.
— І тому ти сторонився й не торкався мене ці дні? Адже причина була не в тому, що мені робили біопсію і мені болить? Правда?
— Так… — Артур видихнув. — Вибач. Я просто не міг… Сама думка, що в тебе може бути онкологія…
В Артура зірвався голос, він похитав головою. Голосно перевів подих і стис губи. Дивився вперед незрячим блукаючим поглядом, а потім, зрештою, заговорив.
— Я б зробив все від мене залежне, аби забезпечити тобі якісне лікування. Я вже переглянув які є профільні клініки і методи, що пропонує сучасна медицина. Успіх лікування залежить від стадії… Головне — почати раніше, не запізнитись… Дізнався, скільки зможу отримати, продавши квартиру й машину… Намагався не думати про це, але не виходило… Ти — це все, що має для мене сенс. Я не можу тебе втратити. Я не хочу тебе втратити, Злато… — Артур повернувся до неї.
Весь запал Злати випарувався, коли вона зустрілася з його поглядом, наповненим німим болем і відчаєм від пережитого хвилювання. Ці чотири дні з моменту біопсії, він жодного разу не надав їй найменшого приводу для хвилювання, хіба що зустріч з Іннесою стала неприємним моментом. Артур був таким веселим і безтурботним, жартував, розповідав різні історії зі школи і інституту, поводився, як звичайно, хоча всередині його з’їдало хвилювання і страх за її життя.
Він обіцяв піклуватись про неї. І як би Злата не сердилася на нього за мовчання — вона розуміла, що саме це мовчання і було чи не найкрасномовнішим виявом його турботи.
— Я теж не хочу тебе втрачати, — відповіла Злата тихо.
Цей момент став переломним для неї. Саме в цей момент Злата усвідомила, що Артур — чи не єдина людина у всьому світі, котра дійсно піде за неї і у вогонь, і у воду. Як би пафосно це не звучало. Що його слова — про те, що вона важлива і є сенсом його життя — це не просто слова. Це — правда.
Вони обійнялись і довго сиділи так у машині, нічого не кажучи, просто стаючи ближчими одне одному з кожним подихом.