— Ти?! — Жека заржав, — Я не вірю. Ти себе занадто любиш, ти в житті не підеш на такі жертви. Ти ж навіть у ресторані можеш влаштувати скандал!..
— Не наполягаю на тому, щоб ти вірив, але заради Злати я готовий був терпіти набагато більше, ніж недолугих кухарів, — Артур сів за стіл. Злата в коридорі наблизилася до дверей ванної кімнати. — А стосовно твого “нічого не робить, сидить вдома” — то це втомлює її набагато сильніше, ніж день в офісі. Моя мама так замахувалася, коли Анютка була мала, що на людей кидалася. І це при тому, що і бабуся, і Григорій, і я їй допомагали. І коли мала можливість — вона просто лягала спати.
— Спати?
— Так. Звичайний сон, для втомленої жінки, змінює якість життя всієї родини. А Зоя в тебе не отримує жодної допомоги, та ще й була вдруге вагітна. Якщо не хочеш сторонніх в квартирі — допомагай сам. Забезпеч їй гідні умови, щоб вона могла просто відпочити і мати час на себе.
— Бляха, Артуре, ти чий друг? Чи вона тобі оце щойно жалілася на мене?
— Твій, тому я пояснюю тобі все це. Зоя мені нічого не казала. Я все бачу сам. І я знаю тебе. Ти ще той гівнюк.
— А ти, бляха, святий…
— Та я теж гівнюк, але не в цих питаннях.
— Як самокритично… — Жека допив каву. — От коли наробиш дітей, і вони тут будуть ганяти, псуючи твій ремонт та меблі і руйнуючи все на своєму шляху — я на тебе подивлюся: яким розумним ти тоді станеш.
— На той час я планую жити не в квартирі, а в приватному будинку, — Артур теж відставив чашку.
— Круто… Нічого не скажеш. І от знаєш, що найгидотніше в цих твоїх словах?
— Що?
— Що ти ж, скотиняко, так і зробиш, як плануєш! У тебе ж, бляха, все вийде! І як завжди — ідеально!
— Ти перебільшуєш.
— Я перебільшую?! Та задля здійснення твоїх планів навіть Злата постала з мертвих! Ти, сучий сину, ще той мазунчик долі!.. В мене так ніколи не виходило… — Жека відпив віскі.— То як ти свою малу знайшов, розкажеш? — Жека відкинувся на спинку.
— Випадково зустрілись у Решетилівці. Вона там розмальовувала стіни в пансіонаті, а я привіз апаратуру. Там і зустрілися. Це був шок… я ж таки повірив, що вона померла… і тут раптом… досі мороз по шкірі, як згадаю.
— І як? Одразу ж закрутилося? — Жека засміявся, відпиваючи віскі.
— Ні. Не одразу. Там же не те середовище, стежили за кожним кроком, навіть за руку не можна було взяти…
— Але якщо вона зараз у тебе, то ви таки вдало змінили середовище. Я ж вірно розумію?
— Змінили, але не все так просто, як ти думаєш.
— Не дає? — Жека заржав.
— Я не збираюся обговорювати з тобою своє особисте життя. У неї зараз дуже важкий період. Сестра Злати потрапила в аварію: розбилася на мотоциклі і від травм померла минулої суботи вранці. Ще були проблеми на похороні… їй зараз дуже важко.
— Блін.
— Ну, і ще є певні проблеми, які ми зараз вирішуємо.
— Вона що, заміжня?! — здивувався Жека.
— Ні, вона не заміжня. Просто після нападу собак лишились шрами, Злата соромиться своєї зовнішності. Вчора ходили на консультацію в одну клініку з пластичної хірургії, вже сьогодні поїдемо робити аналізи.
— Багато шрамів?
— Трохи є.
— Чекай… Ти ж прислав фотку, вона там, наче, нічого так виглядає, симпатично.
— Постраждав лівий бік, на фото — правий.
— Хм… Слухай, я не розумію…
— Що саме?
— У тебе ж ніколи не було проблем з жінками. Нах*уя вона тобі така треба?! — Жека допив вміст склянки і взяв пляшку.